Леонiд Смiлянський - Михайло Коцюбинський

За кiлька крокiв перед ним, у невеличкiй по площi високiй загорожi, стояв пан Красовський серед зграї великих зголоднiлих псiв. Лакей тримав високо на плечi лозового кошика i подавав пановi шматки сирого м'яса i кiстки. Красовський спритно намацував шматки i розкидав на рiзнi боки. З десяток псiв, що кожен з них був не менший за середнього вовка, пiдстрибували за шматком, гризлись i впиналися один одному в горлянку; вiдскочивши вбiк, давились м'ясом i потiм знову скажено кидалися в гурт.

На пiднятому обличчi Красовського, осяяному сонцем, грала усмiшка.

Коцюбинський пустив з рук гiлки чагарника, i видовище зникло. Тiльки глуха метушня i гарчання псiв переслiдували його.

Залишатися тут довше було важко. Вiн поспiшав. Треба було знайти Чикаленка й тiкати, тiкати з цiєї божевiльнi.

Бiля газонiв його спинив садiвник.

– Якщо, пане, залишитеся тут ночувати, то – щоб знали – уночi краще не виходити з будинку…

– А то чому?

– В садибу випускають псiв… То гiрше за вовкiв…

– Розумiю… дякую…

I Михайло Михайлович пiшов до веранди. Але Чикаленка в домi не знайшов. Той уже прокинувся i вийшов собi поблукати по садибi. Михайло Михайлович трохи почекав його i поволi пiшов на розшуки.

Йому не пощастило: вiн знайшов Чикаленка, коли той розмовляв з Красовським на лавi в саду,

– Спека минула, нам би слiд їхати, – сказав Коцюбинський.

Чикаленко на знак згоди тiльки мовчки кивнув головою, щоб не спиняти Красовського, що, певне, не почув Коцюбинського i говорив собi далi:

– Iоанн Богослов на островi Патмосi бачив чудеснi марева, в яких повиннi ми вбачати божественне начало, руку провидiння, що пiдняла завiсу над iсторiєю, по якiй дано людству плутатися тисячолiттями. Нiхто не знає – сьогоднi, чи завтра, чи через тисячу лiт почнеться нова ера, яку в апокалiпсисi i названо царством Христа. А перед цим буде вiк темноти i бунтарства людського духу. Хто доведе, що вiк цей не розпочався… I в чому сьогоднi наш порятунок? Розум людський сьогоднi неспокiйний i борсається мiж абсолютною покорою i сатанинським повстанням… Коли ж ждати загибелi – вдень чи вночi, коли спить дух ста сорока чотирьох тисяч людей, мiчених Христовою печаткою?.. Нiхто не знає, нiхто не скаже… – Вiн на одну мить спинився.

Михайло Михайлович багатозначно глянув на Чикаленка, i вони, не чекаючи кiнця мови Красовського, почали прощатись. Красовський стривожився, заметушився, але затримувати не зважився.

– Надходить вечiр, пора, – промовив Михайло Михайлович i пошкодував, що сказав: вiн помiтив, як раптом притих Красовський. При згадцi про вечiр з обличчя його зникла усмiшка i на все ще пiднесене обличчя лягли тiнi суму й покори.

Бiля фаетона Михайла Михайловича чекав садiвник з букетом чудових, рiдких у цих краях квiтiв.

– Що це? – запитав Чикаленко.

– Це, – Коцюбинський хвилину подумав i з притиском на кожному словi продовжував, – помiщика Красовського химера…

Але фаетон уже котився рiвною вкоченою дорогою, i вечiр перетинав їм шлях.

Обидва мовчали. Ще не розвiялись важкi враження сумної гостини.

Хотiлося Михайловi Михайловичу висловити своєму приятелевi думку, що все не покидала його: отже, помiщик Красовський уже не вiрить людям i тому боронити своє життя довiряє тiльки звiрам. Але не сказав цього Коцюбинський, бо хоча Чикаленка в бурнi роки i не палили селяни, але хто знає, як вiн зумiв тодi врятувати своє майно i життя.

З пiвдороги проїхали риссю, потiм конi пiшли повiльним кроком. Додому було недалеко i не було потреби поспiшати. В темрявi обабiч дороги лиснiли мовчазнi ниви, зрiдка кашляв кучер та часом кричав спросоння сполоханий перепел.

Чикаленко всю дорогу над чимсь мiркував i, нарештi, промовив:

– Непокоїть мене «Рада»…

– А що саме?

– Iнтриги навколо газети, недовiр'я до неї, нападки… Я розумiю – партiйна боротьба! – але ж «Рада» нiколи не була вузькопартiйною газетою. Ми даємо притулок усiм українцям, та до нас iдуть далеко не всi, не всi прагнуть спiвробiтництва з нами. А хiба публiка цього не вiдчуває? I вона теж починає з недовiрою ставитись до нас, та ви й самi це знаєте.

Коцюбинський слухав мовчки. Чикаленко продовжував:

– Та як iнакше публiцi дивитися на нас, коли найпопулярнiшi люди, в авторитет яких вона вiрить, покидають нас, не хочуть працювати з нами…

В темрявi не було видно його обличчя, але Коцюбинському здавалось, що воно злегка всмiхається, запобiгливо i трохи по-лакейському, щоб схилити його на свiй бiк. Натяк Чикаленка на «когось», хто кидає їх, Коцюбинський вiдразу зрозумiв, та той i не думав особливо маскувати змiст своїх думок.