Леонiд Смiлянський - Михайло Коцюбинський

Того ж дня Коцюбинський склав речi i вже зiбрався був замовляти коней. Вiдпочинок втратив для нього свою принаду. Раптом розчинилися дверi i з шумом та вигуками, трохи напiдпитку – певне, з нагоди недiлi – увiйшов сам Чикаленко.

– Не сподiвалися?.. – загукав з порога i потiм, вхопивши обома вогкими вiд поту руками холодну руку Коцюбинського, потягнув його через парк до своїх покоїв.

Нiчого не лишалось, як продовжувати «вiдпочинок», З Києва Чикаленко повернувся не сам. В залi на Коцюбинського чекали двi дорослi панночки: Чикален-кова небога i її подруга по гiмназiї. Ще в дорозi вони нахвалялися Чикаленковi, що обов'язково визволять Коцюбинського з його дивної самiтностi. Незабаром їм довелося вiдмовитись вiд свого намiру: Михайло Михайлович заявив, що йому бiльш до вподоби ходити на прогулянку самому, йому дали спокiй. Навiть Чикаленко бiльше не набридав своїми занадто одноманiтними розмовами. Дiвчата казали, що вони не вiд того, щоб хоч вечорами розважатись розмовою, але Коцюбинський делiкатно вiдмовився. Сама присутнiсть зайвих людей у маєтку заважала йому, нервувала, i вiн думав про те, щоб поїхати до Леонтовича, який не раз запрошував до свого маєiку.

Леонтовкч був багатий землевласник i капiталiст. З самого початку Коцюбинський не поїхав до нього, бо не хотiв опинитися серед суєти i людей, що могли бути в його маєтку. Крiм того, Леонтович, якому був заборгований Коцюбинський, допоминався вiд нього закладної, а вона не була ще складена, їхати без неї тепер було йому незручно.

Тодi Михайло Михайлович остаточно зважився: вiн залишається в Чикаленка аж до кiнця мiсяця i навiть бiльше – разом з господарем вiн побуває в довколишнiх повiтах.

Бракувало тiльки грошей. Вiн написав дружинi до Чернiгова, щоб вислала карбованцiв з десять. Щодо грошей, то хоч i був вiн акуратний та ощадливий, але нiколи не мав їх на свої навiть найпершi потреби.

Чудесна була подорож степом кiлометрiв за двадцять до одного слiпого дивака-пана, їхали фаетоном без панночок: тi побоялися спеки. Михайло Михайлович мiг пряжитись на всякому сонцi, що давало йому тим бiльшу насолоду, чим дужче палило.

Достигали неосяжнi ниви. Неначе в глибокiй задумi, хилився налитий колос. Щось обмiрковував дорогою Чикаленко. Його немолоде обличчя, з невеличкими вусами, було замислене. Вiн мовчав.

Чикаленко був лiберальним паном, полюбляв бравiрувати своїм демократизмом i любов'ю до українського селянства. Фiнансував київську газету «Рада» i був одним з її редакторiв. До маєтку наїздив не так часто, бiльше жив у Києвi. До того ж мав ще один маєток на Херсонщинi.

В Києвi мав знайомства серед iнтелiгенцiї рiзних вiдтiнкiв. Був одним з органiзаторiв «Товариства допомоги науцi i штуцi» i любив, щоб говорили про нього як про українського мецената.

Тепер вiн хотiв показати Коцюбинському свого загадкового сусiда, про якого вже й ранiш було мiж ниви немало розмов.

Помiщик Красовський, до якого вони їхали, зустрiв гостей, стоячи на ганку з довгою палицею в руках, без кашкета i пiджака. Вiн простягав їм руку, хоч гостi були ще крокiв за десять. Красовський був слiпий. Прозорий погляд його вiдкритих очей був звернений кудись над головами людей, i складалось враження, що Красовський бачить… Та це лише здавалося: три роки тому вiн втратив зiр i – назавжди. Коцюбинському було неприємно бачити слiпу людину, бо в нього самого в Чернiговi залишилась слiпа мати.

Всi троє пройшли до вiтальнi.

– Все по-старому? – питався Чикаленко. Тут вiн провадив розмову, а Коцюбинський лиш зацiкавлено слухав.

– По-старому, як ранiш, дорогий.– I Красовський сумно хитав сивою головою. Вiтер крiзь вiдкрите вiкно ворушив його розкiшну сиву чуприну, i коли б не прозорi очi, вiн здавався б вродливим.

– Бiблiю читаєте?

– Апокалiпсис,– виправив Чикаленка господар,– апокалiпсис слухаю щоночi, дорогий мiй… Але – нещастя… Никифiр, лакей мiй… зовсiм спився i вже не читає менi. Нового лакея знайшли, молодого,– цей читає тепер, та вже не те… Никифiр сам вiрив у все, що читав. Вiн для себе читав, а я слухав. А цей для мене читає – без розумiння i вiри… Немає в нього, дорогий мiй, того почуття, що дає насолоду вiд читання. Важко менi тепер ночами… Перериваю читання i годинами сиджу мовчки, без слова i руху…

Коцюбинський хотiв i далi слухати цi химери господаря, та Чикаленко почав розповiдати про виконанi ним в Києвi доручення Красовського. Сам старий вiд того часу, як ослiп, не виїздив з маєтку i взагалi не кидав своєї садиби й на кiлька годин. Родина покинула його й виїхала до столицi. Нервовi люди боялись ночувати в одному будинку з ним. Його безсоннi ночi, що минали за голосним читанням апокалiпсису, i його не зрозумiлi нiкому, майже iстеричнi вигуки по ночах наводили жах на родичiв, i вони бували в нього тiльки вдень. Вiн спав раз на добу – з ранку до обiду.