Леонiд Смiлянський - Михайло Коцюбинський

Воно примушувало прислухатися до себе, пристосовуватись i карало жорстоко за неслухнянiсть.

Вiн не забув випадку, як нещодавно довелося йому сперечатися досить гаряче i нестримно в кабiнетi у чернiгiвського полiцмейстера. Вiн вимагав, лаявся, погрожував ославити полiцмейстера на всю Росiю,– вiн не пiзнавав сам себе. I перед всесильним полiцаєм вiн здобув перемогу i домiгся дозволу на лекцiю, потрiбну для «Просвiти». Два днi пiсля того вiн не мiг звестися з лiжка, стогнучи вiд болю. Серце карало його за непокiрнiсть.

«Ну, заспокойся, заспокойся»,– в думках промовляв вiн, притискаючи долоню до грудей, i повертався поволi до маєтку.

Ледве рухаючись, вiн зайшов до великого будинку посеред парку, де йому вiдведено було покої, i, виснажений, упав на лiжко. Будинок був порожнiй. В десяти кiмнатах вiн жив сам.

I нiкому тепер було запалити йому свiтло й подати склянку води.

Уночi, не заплющивши очей i на хвилину, вiн прислухався до стривоженого серця i думав про те, що все життя вiн примушений буде пристосовуватись до нього i немов жити для нього.

А може, вiн помиляється? Може, вiн занадто закопався в свою самотнiсть i не помiчає справжнього життя? Може, помиляється вiн, влаштовуючи собi з панської ласки тут вiдпочинок?.. Ну, що ж, вiн пiде до людей i сам говоритиме з ними…

Так настав ранок…

Коли прийшла економка, Коцюбинський довiдався, що Грiнченко виїхав ще вночi, щоб встигнути до нiчного поїзда… Але вiн певнiше за економку знав причину несподiваного виїзду несподiваного гостя.

Того дня Коцюбинський не пiдводився з лiжка. По лiкаря було далеко їхати, i Михайло Михайлович просив не турбуватися ним. Вiн завжди мав при собi на такий випадок краплi i пiсля них лежав годинами, мовчки, нерухомо, з заплющеними очима, немов у глибокому снi, хоч i не засинав. А коли через два днi пiдвiвся, в нього вистигло рiшення.

До обiду вiн сидiв у парку на ослонi. Не виходив у поле, хоч почував себе знову при силi, i не гукав своїх постiйних супутникiв.

По обiдi пiшов на село. Була недiля. Село розважалось на вулицi. На Коцюбинського звертали увагу, бо ще не знали його. Вiн не бував ще на селi. Цiлих два тижнi прожив у маєтку i не приходив до людей. Почував на собi зацiкавленi погляди. Тепер вiн щодня ходитиме до них! Тепер!..

Але в нього не було тут знайомих. Вiн ще пам'ятав iм'я селянина, в якого купив квiти. Ну, що ж, пiде спочатку до нього. Розпитався дорогу i рiшуче скерував туди свої кроки.

Ще здаля помiтив, як люди через лiсу зазирають у двiр знайомого йому селянина. Тi, що проходили поблизу, спинялися, заглядали туди й собi.

«Щось трапилось,– подумав Коцюбинський.– А може, в нього весiлля?.. Ото якраз потрапив на свято й на люди… А проте ще далеко до весiльних мiсяцiв».

Здаля приглянувся до хати. Маленька, об однiм вiкнi на вулицю, кособока, вона була пiдперта двома сохами, а збита набакир стрiха була без жалю обсмикана.

Бiльш нi до чого не встиг придивитися Коцюбинський, бо опинився якраз бiля ворiт, серед немало здивованих його появою людей. Вiн вiдсунув планицю, що правила за ворота, i спинився вражений. У дворi на призьбi сидiв знайомий селянин все в тих же вузьких полотняних штанях i перелякано затуляв обличчя руками. Урядник стояв бiля нього i бив навiдлiг селянина по обличчю. Тут же метушилася вагiтна змучена жiнка i, не перестаючи, вигукувала:

– А боже ж мiй!.. А людоньки!.. Що ж це буде з нами!..

Побачивши раптом по-панському вдягненого чоловiка, залементувала дужче. Коцюбинський кинувся був обороняти знайомого, але урядник, стурбований появою пана, якого вiн зустрiчав у маєтку, сам покинув знущатися. Вiн побачив розгнiване i люте в цю хвилину обличчя Коцюбинського, виструнчився i, певне вважаючи його через вiйськовi вуса за офiцера, доповiв:

– Казну обманює, ваше благородiє…

Вражений Коцюбинський оглянувся на людей, що за ним i собi зайшли до двору. Хтось iз людей пояснив йому:

– У дядька за недоїмку вчора ялiвку забрано i розписку дано, що недоїмки сплатив… А корова нiч перестояла у волостi та й дуба дала. Мабуть, проковтнула щось через недогляд. Так старшина наказав урядниковi одiбрати назад розписку.

– Людоньки, рятуйте!.. – знову заголосила жiнка.

– Ваше благородiє,– гарячився урядник,– за збиток казнi хтось же повинен одвiчати…

– Суд розбере,– похмуро i з тихою злiстю вiдповiв Михайло Михайлович.– А про вас я доповiдатиму, де слiд, за бiйку,– глянув вiн на урядника i тихо пiшов.

Iдучи з двору, почував, як знову стривожилось його серце.

I довго ще чув дедалi глухiше розпачливе жiноче голосiння: «А людоньки!.. А що ж тепереньки бу-у-де?..»