Леонiд Смiлянський - Михайло Коцюбинський

– Що ви хочете, друже?

– Шукаю панночку…

Його босi ноги привернули увагу Коцюбинського. Вони були в синцях, подряпанi, бруднi. Ревматичнi пухлини робили ступнi майже такими ж широкими, якими вони були завдовжки. На праву п'яту вiн не ступав: мабуть, проколов у кущах.

– Панночки немає… Зараз немає. Вона виїхала. Селянин винувато всмiхнувся. Вiн бачив, що невiдомий пан пише, отже – не слiд йому заважати.

– Ось!.. – показав вiн.

– А-а… розумiю…

Селянин принiс розкiшний букет польових квiтiв, щоб продати панночцi.

Михайло Михайлович узяв iз його зашкарублих, схожих на картоплини, пальцiв квiти i раптом вiдчув себе серед запашних польових вiтрiв. У кишенi знайшов дрiбне срiбло. Пошкодував, що бiльше не мав чого дати. Селянин, дякуючи i хитрувато всмiхаючись, пiшов.

– Заждiть…

Той обернувся на мiсцi i ждав.

– Куди поспiшати… Розповiдайте, як живете… Селянин знов хитрувато усмiхнувся. Може, пан щось випитує…

– Заходьте, як будете на селi, подивитесь…

Вiн сказав, як його прозивали. Потiм занурив руку глибоко в кишеню вузьких штанiв з сирового полотна, аж перехилився вбiк, i дiстав щiпку тертого тютюну. Висипав па долоню. Вибрав з нього крихiтки смiття i затис тютюн у своїй величезнiй жменi. Так i пiшов з затиснутою жменею, пасучи по сторонах очима – чи немає якого занесеного вiтром папiрця на цигарку. В пана на столi – газети i папiр, але вiн остерiгся просити. Квiтiв вiн принесе ще: певне, в пана є кому дарувати цю дурницю, нарвану, до речi, на панських ланах.

А далi його не стало видно. Тiльки трiщав чагарник понад ровом за штахетами парку. Потiм оддаля розiтнувся його веселий свист. Вiн досконало, по-парубоцькому, навiть з деякими фокусами, висвистував спiвану в тутешнiх селах пiсню «Ти, дiвчино-калино…»

Михайло Михайлович засмiявся сам до себе. В нього промайнула думка: вони обидва старцi, але кожен жебрачить по-своєму…

Вiн повернувся до альтанки й дописав листа «Менi здається, що я не прощався з тобою, що бажання твоїх пестощiв, твого поцiлунку ще не згасло». I далi вiн писав, що допiру придбав величезного букета для неї i в думках передає цi квiти їй. «Нехай дивитимусь на них у себе на столi i нехай захоплює менi вiддих у грудях при самiй згадцi про тебе». I пiдписався, як у багатьох листах до неї, «Твiй комiк». Як не хотiлося йому в ту хвилину думати про щось iнше!..

Селянина, що принiс квiти, вiн не зустрiчав бiльше. Квiти давно зiв'яли й посохли в альтанцi. Потiм хтось їх викинув звiдти. Але намiр пiти на село, замiсть щоденної подорожi ланами, в нього залишився. Вiн хотiв бачити цього селянина i розмовляти з ним. Така нагода випала незабаром, хоч i в занадто важких обставинах.

Одного разу серед ланiв його розшукав хлопець, що завжди ходив для всiх на пошту. Його надiслала економка. «Приїхав якийсь пан i чекає на нього. Просив розшукати гостя. Вiн теж спинився в маєтку.

На обличчi Михайла Михайловича невдоволення. Нiхто йому зараз не потрiбний. Вiн бажає бути сам… Але вiн – тiльки гiсть. Коли гукають, треба йти.

– Зараз прийду.

I таки не втримався – ще з годину блукав ланами i тiльки тодi, коли переконався, що настала обiдня пора, рушив назад.

На нього дивився мiцно збудований чоловiк середнього росту, з розкiшною бородою; обличчя – з глибокими ясносiрими очима i стриманою усмiшкою.

Це був Грiнченко.

Тут же у вiтальнi звучно й якось недоречно смiялася стара господарева родичка, що чомусь чекала вiд вiзиту Грiнченка радiсного сюрпризу для Михайла Михайловича.

Вони давно не бачилися.

– Що – молитесь тут на сонце? – спитав Грiнченко.

– Звичайно.

Грiнченко всмiхався так, як тiльки вiн умiв – з нахмуреними бровами. З властивою йому впертiстю в манерi розмовляти, говорив:

– Ну, менi зараз не до молитов. Вирвався з Києва на яких два тижнi i – на Полтавщину. Тут що не село, що не хутiр, то безодня роботи для кожного… Ось дивiться…

Вiн показав на свої великi чемодани.

– Тут повно…

– Що ж тут – фольклор, етнографiя?

– Тут,гоноровито всмiхнувся Грiнченко,– фольклор, етнографiя, антропологiя, кустарнi майстерства, фiлологiя, дiалектологiя – все життя народу тут… в моїх чемоданах…

Розмовляв вiн захоплено, як певна себе людина. Багато було в життi такого, на чому схрещували мечi цi двоє широко вiдомих в країнi людей. Кожен з них засуджував iншого за погляди на речi, на якi кожен дивився по-своєму, їхнiм суперечкам було принаймнi п'ятнадцять рокiв.

Перед обiдом вони вийшли до парку. Змiнили тему розмови, весь час уникаючи дискусiї. Розмовляли про дерева, квiти, на яких обидва добре зналися. Коцюбинський добре знався на квiтникарствi. Грiнченко чудесно знав народну термiнологiю по квiтникарству.