Леонiд Смiлянський - Михайло Коцюбинський

– Ось i ви, Михаиле Михайловичу, покидаєте нас… Все обiцяєте i слова свого не додержуєте…

– Що я можу зробити?

– Багато, дуже багато. Коли б читач у нашiй газетi бачив ваше iм'я, вiн з бiльшим довiр'ям ставився б до нас. Ви вперто не хочете нам нiчого давати. Свого часу ми пропонували вам стати за редактора – ви вiдмовились…

– Але ж моє редагування вашої газети тiльки завдало б шкоди її лояльностi. До того ж я не мiг покинути роботу в земствi, якщо ви пам'ятаєте.

– Чудово пам'ятаю – це не так давно було. Ви поставили питання так: коли статистичне бюро чернiгiвського земства, де ви працюєте, буде лiквiдоване, то ви тодi зможете погодитися на нашу пропозицiю… Коли ж цi то не погодитесь… Статбюро при губернському земствi не було лiквiдоване, i ми залишились без вас:.. Але ж, Михаиле Михайловичу, прошу вас не гнiватися, хiба ж ви з належною пошаною поставились до нашої пропозицiї, коли вiдразу ж у своїх умовах вiддали перевагу роботi в земствi, тiй роботi, яка вам, судячи з ваших же слiв, давно вже остобiсiла. Та ми не пам'ятаємо про це… Зараз ми хочемо, щоб ви друкувались у нас, щоб люди бачили, що ви не проти нас.

Коцюбинський був Чикаленковим гостем, i з боку господаря було не зовсiм тактовно викликати його на подiбнi розмови. Але не про це думав Коцюбинський. його давно вже тривожило iнше. Вiн i справдi не бажав виступати у «Радi» i в деяких київських журналах. Але скрiзь тут працювали люди, серед яких були й такi, що називали себе його товаришами. Вони допомагали в його важкому життi, шанували в ньому визначного письменника. З ними вiн був зв'язаний в минулому спiльною роботою. Здається, вони мали право ставити перед ним такi запитання, якi ось поставленi допiру одним з його знайомих.

Та треба було виправдуватись, i вiн вiдповiв:

– Але ж, розумiєте, умови мого життя не дають менi змоги працювати… Де ж узяти часу для творчої працi?

Так писав вiн i в своїх листах до цих людей. Але в Чикаленка, певне, все було заздалегiдь обмiрковано.

– Часу, звичайно, вам бракує – в цьому ми не сумнiваємось. Але ж за останнi два роки ви детно написали i друкували в рiзних органах – вiд галицьких до петербурзьких. Могли б написати й для нас, адже ми й територiально ближчi до вас…

Але Коцюбинський мовчав, i тодi Чикаленко, боячися, щоб вiн не образився i не сказав нiчого рiзкого, шо потiм негарно позначилось би на їх стосунках, дипломатично перейшов на iншi теми.

Так i залишилась ця розмова недокiнчєною.

З долини раптом постала темна громада дерев i крiзь гущавину парку виблиснули вогнi садиби.

Внизу долина, всiяна вогнями, потопає в пiснях. Тут не село, а просто величезна долина, оточена горами й перелiсками. Посерединi, внизу, криничка з каплицею. Це – «свята» криниця. А довкола – людний ярмарок, що миготить i блимає сотнями великих i малесеньких огнiв. Цiєї темної ночi видно тiльки вогнi i чути гомiн та пiснi. Люди порозкладали багаття на нiч, i кожне село стоїть бiля своїх вогнищ i спiває своїх пiсень. Вся долина немов змагається.

А довкола – нi подиху вiтру, нi хмаринки.

Парубок-вiзник, що збирається вести його з своєї власної охоти на ярмарок, теж на хвилину затих i теж дивиться вниз, оглядає знайому йому картину. Мовчать обидва.

Власне, вiн не думає чогось купувати на ярмарку. Йому нiчого не треба, та й грошей немає. З пошти чомусь i досi нема повiдомлення про грошi. Ярмарок цiкавить його своїми традицiями i народними звичаями, що їх можна побачити тiльки тут, на ярмарку, бiля криницi.

Та й зрештою треба було кудись поїхати. Бо пiсля приїзду до маєтку Грiнченка, пiсля iсторiї з знайомим селянином i подорожi до слiпого пана, вiдпочинок у Кононiвцi – не вiдпочинок; навiть польовi обходини втратили свою принаднiсть. Так, немов нахмарило i ось-ось посiє нудний дощ. Щоб не нудьгувати в останнi днi, треба було кудись подорожувати. Славетний ярмарок на Лубенщинi – це чудова нагода для розваги. I, здається, не доведеться шкодувати.

– А то що? – схвильовано запитує вiн парубка, побачивши вдалинi повiльну рiку вогнiв.

– То воли… їх ведуть напувати, а на роги налiпили свiчок… Такий звичай – цiєї ночi воли з свiчками.

– Ходiмо, ходiмо…

I вони поспiшають вниз – мiж люди й вогнi. Та не так легко перейти ярмарок, де вирують поночi людськi хвилi, перетинають путь пороги поснулих ярмарчан i сплiтаються невгамовнi людськi течiї. Раз у раз натикаються на людей. Iнодi їх просять до гурту бiля вогнища. Якийсь дядько, що добре поярмаркував, чiпляється до Коцюбинського i не кидає його, поки Михайло Михайлович не погоджується пiд одною яткою випити разом з ним бодай меду, якщо пан не охочий до горiлки.