Михайло Успенський: Зміїне молоко

— Ну що? — я посміхнувся. — Отже, «Відійди, смерд»?

Зараз він зробить пальцями який-небудь пас і зникне. Але він не зник, а сказав абсолютно спокійно:

— Вірус запущено, пане Каммерере. Ваші фахівці вже дуже давно не стикалися з чимось подібним. І зупинити цей вірус можу тільки я. Тому розмовлятимемо на моїх умовах. Ви згодні?

— Зараз сюди прийде одна людина… — почав я.

— Та я вже тут, — відгукнувся з кутка Леонід Андрійович. Він погойдувався в гамаці. — Ну, голубчику, накоїли ви тут штук, просто й не знаю, з чого розпочати… Ледве вмовив Корнія Яновича вирушити на Ґіґанду, щоб побалакати з вами детальніше.

— Шефе, — сказав я хонтійською. — Ви що, відправили Корнія туди, знаючи, що тут…

— Саме так, — хонтійською ж відповів він. — Але полетів туди Корній не з порожніми руками, вибачте за ненавмисний каламбур.

Я зрозумів, з чим туди полетів Корній, і похолов.

Опівдні на площу привезли армійські кухні, люди покидали кирки й лопати та вишикувалися в довгі черги, гримлячи блискучими металевими судками й казанками. Палацовий гвардієць, що стеріг натовп, у хвацько заламаному береті, що стояв, розставивши ноги, на даху трансформаторної будки, теж дозволив собі сісти.

Автомат, утім, він тримав під рукою.

— Ні, панове, я всього чекав, тільки не цього. Я вважав, що почнуться масові страти, потім ми шукатимемо своє майно…

— А я вважаю, що гер… що Його Алайська Високість абсолютно правий. Хочеш жерти — будь люб’язний попрацювати.

— Але чому всіх? Чому я, почесний член колегії адвокатів, маю махати киркою й тягати ці уламки?

— Ось що я вам скажу, панове: герцога підмінено.

— Що за маячня? Звідки ви взяли? Я неодноразово був у палаці на прийомах і прекрасно пам’ятаю молодого Ґіґона.

— Отож-то що пам’ятаєш… А мені шуряк розповідав, у нього двоюрідний брат у Бійцівських Котах служив. Герцога Ґіґона отруїли карґонські агенти. Старий герцог, звісно, погорював, але без спадкоємця ж не можна, особливо в такий час. От і відшукали серед Бійцівських Котів хлопчину, як дві краплі води…

— Звичайно, і став ваш хлопчина говорити трьома мовами, бездоганно їздити верхи й так далі…

— Але, панове, коли ж почнуть розстрілювати це бидло? Коли ми зможемо повернутися до своїх осель?

— Краще дякуйте, пане адвокате, що ми тут працюємо, в центрі. Бунтівників, узятих зі зброєю в руках, відправили за річку, гасити пожежі на заводах, а без респіратора там усе одно вірна смерть…

— А я так думаю: хоч ці хлопці й шахраї були, а все ж таки епідемію зупинили.

— Та киньте ви, не було ніякої епідемії…

— Що ти несеш, чотириокий: не було, не було… Як же не було, коли я три доби з товчка не злізав?

— Не було епідемії. Була брудна вода, зіпсовані консерви…

— Ви ще скажіть — руки не мили…

— А от я що ще скажу — це все синьодупі нам влаштували. Вони ж геть усі чаклуни. Їм на техніку нашу плювати, і на науки також. Молодий герцог, як веремія у столиці почалася, утік на літаку на Архіпелаг…

— Так його ж, по-вашому, отруїли!

— Це його по-шуряку отруїли, а по-моєму, втік. І авієтку його збили щурожери з десантного катера. І потрапив він на маленький такий острівець, де карли живуть. А карлики ці, слід вам знати, навіть серед дикунів дикунами вважаються. І отам-то він і заприятелював з одним ворожбитом із цих карликів, наобіцяв йому повний міх. Ворожбит там у себе поворожив — і відновилася в герцогстві законна влада… Ви тільки дочекайтеся, коли музика скінчиться, і самі ворожбу почуєте…

— Просто соромно слухати, що ви верзете. Як же, по-вашому, в Імперії все обернулося? Він що, ваш карлик, і Карґон зачарував?

— Ну, не увесь Карґон, а принцесу їхню — точно.

— Панове, панове, подібні чутки гірші за розруху. Мир із Карґоном готувався вже давно, я маю знайомого кур’єра в міністерстві закордонних справ. А тепер ніякого герцогства Алайского не буде, буде після їх одруження Алайська Імперія Карґон…

— Спритно! Щоб, виходить, і щурожерам не прикро було…

— Хто цю принцесу бачив?

— Та в уранішніх газетах знімок був. Дивно: щурожериха, а все при ній.

— А ви, панове, чули про іноземних агентів? Про людей з Туманного Материка?

— Ви ж ніби культурна людина, ніхто не живе на Туманному Материку.

— Та ні, живуть, тільки під землею. І, виявляється, весь цей час вони нам шкодили. Вони й нацькували один на одного нас із Карґоном…

— Ну, з Карґоном, припустимо, ми триста років воювали…