Array Folk art (Folklore) - Казки добрих сусідів. Золотоголова рибка. Вірменські народні казки

– Ідіть за мною, і все зрозумієте.

Вони пішли по вузькому коридору і вийшли в іншу печеру, де такі ж голі скелети ворушилися на холодній землі, притискаючись один до одного, намагаючись зігрітись.

Провідник повів Вачагана далі, через таку ж печеру, де у певному порядку стояли величезні казани і такі ж люди-тіні метушились навколо них, помішуючи довгими палицями якесь вариво.

Вачаган зазирнув у казан і зі страху відсахнувся. В казані варилося людське м’ясо… Він нічого не сказав своїм товаришам по нещастю і попрямував за провідником. Той привів їх до великої, тьмяно освітленої печери, де сотні мертовно-блідих, змучених людей вишивали, в’язали, шили. Тим же шляхом провідник привів їх до першої печери і втомлено опустився на камінь.

– Той же старець так само заманив у ці печери і нас. Я втратив лік часу, бо тут немає ні дня, ні ночі і тільки безкінечною чередою тягнуться жахливі сутінки. Знаю тільки, що всі, хто потрапив сюди разом зі мною, – загинули. Якщо людина, яка сюди потрапила, знає ремесло, її змушують працювати, якщо ні – забирають на бойню, і звідти вона потрапляє у ті жахливі казани, які ви щойно бачили. Старий диявол не один, усі жерці – його помічники.

Вачаган, не відводячи очей, дивився на оповідача й… упізнав у ньому свого слугу Вагінака. Вагінак не впізнав свого господаря, і Вачаган, боячись, щоб радість зустрічі не порвала, як меч, тонку нитку життя Вагінака, не назвав себе.

– Скоро я стану зовсім безсилим, і тоді мене відправлять на бойню, – журився Вагінак. – Та й на усіх вас чекає така ж доля.

– Ні! – гнівно вигукнув Вачаган. – Залишайся з нами, я вірю, що ми виберемось живими з цього пекла!

Вачаган розпитав у своїх супутників про їхнє ремесло. Один виявився кравцем, інший – ткачем, ще інший – вишивальником, решта не знали ніякого ремесла.

– Будете моїми помічниками, – сказав їм Вачаган.

Скоро з шумом розчахнулися залізні двері, і до печери зайшов жрець в оточенні сторожі.

– Це новоприбулі? – запитав він.

– Так, ми слуги твоєї милості.

– Хто з вас знає якесь ремесло?

– Ми – умілі майстри. Ми вміємо ткати цінну парчу. Вона коштує у сто разів дорожче від чистого золота.

– Невже на світі є тканина, яка дорожча від золота? – здивувався жрець.

– Я не брешу, – гордо відповів Вачаган.

– Добре, – повірив жрець. – Скажи, які вам потрібні інструменти, який матеріал, і йдіть у майстерню.

– Ні, о великий пане! Чужі очі не повинні бачити нашу роботу. Дозволь нам залишитись тут і накажи посилати нам хліб і плоди. Ми не їмо м’яса, від нього можемо померти, і тоді ви втратите зиск.

– Добре! Але горе вам, якщо ви обдурите мене. Я пошлю вас на бойню і, перш ніж убити, завдам страшних тортур.

Того ж дня жрець прислав необхідні інструменти і матеріал. Вачаган узявся за роботу, навчаючи й своїх товаришів по нещастю. Щодня слуги жерця приносили невільникам хліб і плоди. Кожен старався дати хоч трохи їжі нещасним у сусідній печері. Вагінак поступово поправився і став схожий на нормальну людину. Коли основа парчі була готова, Вачаган сказав жерцю:

– Ми не можемо далі працювати у напівтемряві. Накажи принести нам вогню.

Жрець виконав прохання Вачагана і приніс смолоскип та кілька світильників.

Побачивши Вачагана, освітленого з ніг до голови, Вагінак голосно скрикнув і впав на землю.

– Що з ним? – здивувався жрець.

– Блиск смолоскипа засліпив його, пане. Він прийде до тями і спокійно буде працювати, – з поклоном сказав Вачаган, і жрець пішов.

Скоро парча була готова. Вона сяяла і переливалась усіма кольорами веселки. По краях тонкого візерунку Вачаган виткав дрібними буквами історію своєї неволі.

Побачивши чудесну парчу, жрець завмер від захвату.

– Ти дійсно майстер, – милостиво кинув він Вачагану.

– Я тобі говорив, що ця парча буде коштувати в сто разів дорожче від золота. Знай же, що вона коштує ще дорожче! На ній виткані чарівні талісмани. Жаль, що вони не доступні кожному. Прочитати і відгадати їхню таємницю може тільки мудра цариця Анаїт.

Жадібний жрець не відводив очей від чудесної парчі. Він вирішив не показувати її головному жерцю, з тим щоб самому скористатися щедрим прибутком.

Тим часом Анаїт так мудро правила країною, що народ не знав про відсутність Вачагана. Минуло двадцять днів – Вачаган не повернувся. Цариця почала хвилюватися. По ночах вона бачила страшні сни. Собака Вачагана Зангі день і ніч вив, кидався під ноги і тягнув кудись Анаїт за сукню. Кінь Вачагана нічого не їв, іржав, як лоша, що втратило матір. Кури кукурікали, як півні, а півні, замість зорі, співали під вечір фазанячими голосами. Хоробра Анаїт була у відчаї.