Array Folk art (Folklore) - Казки добрих сусідів. Золотоголова рибка. Вірменські народні казки

Вачаган прислухався до людських потреб і бід, не раз продажний суддя потрапляв до в’язниці. Вдови та сироти, бідні общини не раз отримували допомогу з царської скарбниці, не здогадуючись, чиїх рук то справа.

Якось у запалі ловів Вачаган у супроводі слуги прискакав у село Ацік і зупинився коло джерела. Біля води саме зібралися дівчата з глеками.

– Напоїть мене, дівчата! – попросив Вачаган.

Одна дівчина наповнила глек і передала його іншій. Та, замість того щоб передати глек Вачагану, вилила його на землю. Тоді перша дівчина знову наповнила глек і передала його подрузі. Дівчина вилила і цей глек на землю.

– У мене в горлі пересохло від спраги, дай же мені води! – закричав Вачаган.

Дівчина розсміялася і знову вилила воду на землю. Вачаган розгнівався, та дівчина не звертала на це уваги. Вона ніби ба-вилась – то підставить глек під струмінь, то знову виллє воду. І тільки на шостий раз вона подала глек Вачагану.

Втамувавши спрагу, Вачаган запитав у дівчини:

– Чому ти не дала мені зразу напитися? Жартувала чи хотіла мене розсердити?

– У нас не прийнято жартувати з незнайомцями, – відповіла дівчина. – Я бачила, що ви розпалені полюванням, а вода в джерелі холодна, наче крига. Навіть гарячого коня добрий господар не напуває холодною водою.

Така відповідь вразила Вачагана, та ще більше вразила його краса дівчини.

– Як тебе звати, красуне?

– Анаїт.

– Хто твій батько?

– Мій батько – пастух Аран. Та навіщо тобі знати наші імена?

– А хіба це гріх?

– Якщо це не гріх, то назви себе і скажи, звідки ти родом?

– Збрехати тобі чи сказати правду?

– Зроби, як вважаєш для себе достойним.

– Достойним для себе я вважаю говорити правду. Але свого імені я не можу тобі відкрити.

Анаїт взяла свій глек і пішла.

З тих пір Вачаган втратив спокій. Образ Анаїт не покидав його ні вдень, ні вночі. Все частіше і частіше їздив він у село Ацік, щоб хоч на хвильку побачити красуню. Вірний слуга Вагінак доповів про це царю з царицею.

Цар покликав сина і сказав:

– Сину мій Вачагане! Тобі минуло двадцять років. Ти – моя єдина надія, ти – опора моєї старості. Прийшов час тобі одружитися.

– Я вже вибрав собі наречену, батьку.

– Хто ж вона? Дочка якого царя? – зрадів батько.

– Вона дочка пастуха з села Ацік. Ім’я їй – Анаїт.

– Це неможливо! – замахав руками цар. – Забудь про неї. Пам’ятай, що царський син має вибирати собі в наречені або царівну, або княжну. У грузинського царя три дочки – вибирай будь-яку. У князя гунарського – теж дочка-красуня.

– Ні, – відповідав Вачаган.

– Ну, тоді одружуйся з донькою воєначальника Варсенік. Вона виросла на наших очах, красуня, буде тобі вірною дружиною, а нам слухняною дочкою.

– Ні, батьку! Якщо ти хочеш, щоб я одружився – знай: немає для мене іншої нареченої, окрім Анаїт, дочки пастуха.

Довго умовляв цар сина, але той твердо стояв на своєму. Тоді цар вибрав багаті подарунки, покликав вірного Вагінака, і той у супроводі двох вельмож поїхав у село Ацік сватати Анаїт, дочку пастуха.

Старий Аран привітно прийняв гостей і розстелив для них килим.

– Який чудесний килим! – здивувались гості. – Це робота твоєї господині?

– Ні, я вдівець! – відповів Аран. – Моя дружина померла десять років тому. – Це робота моєї дочки Анаїт.

– Такого килима немає навіть у нашому палаці. Твоя дочка уміла майстриня. Слава про її красу дійшла до палацу. Цар послав нас для переговорів. Він хоче бачити твою дочку Анаїт дружиною свого сина.

Вельможа чекав, що Аран не повірить своїм вухам чи затанцює від радощів. Але пастух продовжував мовчки сидіти на килимі і нічим не виявляв своїх радощів.

– Що з тобою, Аран? Ти не радий такій високій честі?

– Дорогі гості, – усміхнувся старий пастух. – Я вдячний царю за велику честь узяти з дому жалюгідного пастуха прикрасу для царських палат. Я можу подарувати царю цей прекрасний килим, а дочка моя – сама господиня своєї долі.

Вельможі перезирнулись між собою.

До кімнати увійшла Анаїт, поклонилась гостям і сіла за п’яльця. Її тонкі пальці миготіли, як білі метелики.

– Подивись, Анаїт, які багаті дарунки прислав тобі наш цар, – сказав Вагінак, дістаючи шовкові сукні та коштовні прикраси.

Анаїт ледь кинула погляд на все і запитала:

– За що ж мені така милість?

– Цар хоче бачити тебе дружиною свого сина Вачагана. Ти напоїла його водою з джерела. І разом з глеком він віддав тобі своє серце.

– Значить, той прекрасний юнак – син царя? – здивувалась Анаїт. – А чи знає він якесь ремесло?