Array Folk art (Folklore) - Казки добрих сусідів. Золотоголова рибка. Вірменські народні казки

– Навіщо царському сину ремесло? – розсміявся Вагінак. – Усі піддані – його слуги.

– Сьогоднішній пан – завтра може стати слугою. Ремеслом має володіти кожен, будь він цар чи слуга.

Вельможі перезирнулись між собою.

– Значить, ти відмовляєш царевичу тільки тому, що він не знає ремесла? – перепитали вельможі.

– Скажіть царевичу, що він мені милий, але я поклялась вийти заміж тільки за чоловіка, який знає ремесло, і не можу порушити клятву.

Посли повернулися в палац і розповіли про все.

Цар з царицею зраділи, думаючи, що вже тепер Вачаган відмовиться від своїх намірів.

Але Вачаган сказав:

– Анаїт права. Цар – теж людина. Кожна людина повинна бути майстром якої-небудь справи.

І вирішив Вачаган навчитися ткати парчу.

З Персії привезли майстра, і за один рік Вачаган перевершив свого учителя. Своїми руками він виткав з тонких золотих ниток весільну сукню і послав її Анаїт. Дівчина довго милувалась чудесним візерунком і дала свою згоду вийти заміж за Вачагана. Сім днів і сім ночей тривав весільний бенкет. Царю так сподобалась Анаїт, що він на радощах на три роки звільнив усіх селян від податків, і в країні склали таку пісню:

Скоро після весілля цар послав у справах вірного слугу Вагінака в дальні краї свого царства, і той безслідно зник. Мина-ли роки, цар з царицею померли, і на трон зійшов Вачаган. Якось Анаїт сказала чоловікові:

– Вачагане! Я помічаю, що ти не знаєш, що твориться у твоєму царстві. Люди, яких ти скликаєш на раду, не говорять тобі всієї правди. Щоб заспокоїти тебе, вони говорять, що все добре. А чи так це насправді? Скинь на деякий час царські шати.

– Ти права, Анаїт. Але хто ж без мене буде правити державою?

– Я! І зроблю це так, що ніхто не буде знати про твою відсутність.

– Добре, Анаїт. Завтра я покину палац, і якщо через двадцять днів я не повернусь, значить, зі мною сталась біда.

У простому селянському одязі Вачаган вирушив у далеку дорогу.

Багато він бачив, багато чув, але найдивовижніше сталося з ним на зворотному шляху в місті Перожі. Якось він сидів на міській площі і побачив натовп, який ішов слідом за сивим старцем. Старець повільно ступав, перед ним очищали дорогу і підставляли під ноги по цеглині.

– Хто цей старець? – запитав Вачаган.

– Це великий жрець, він такий святий, що не ступає ногою на землю з боязні розчавити яку-небудь комаху.

В кінці площі старець опустився на розстелений килим і почав проповідь. Вачаган протиснувся вперед, щоб роздивитися і послухати старця.

Старець помітив Вачагана і покликав його до себе.

– Хто ти і звідки?

– Я з далекої чужої землі. Прийшов у ваше місто шукати роботу.

– Ходімо зі мною. Я дам тобі роботу і щедро заплачу за неї. Вачаган пішов слідом за старцем. На краю міста старець

відпустив натовп. Залишились лише жерці та носильники з важкою поклажею. Вони були чужоземці. Скоро показався якийсь храм, оточений з усіх боків високою стіною.

Великий жрець зупинився біля залізних воріт, відчинив їх великим ключем і, впустивши всіх, знову замкнув замок.

Вачаган побачив перед собою храм, увінчаний блакитним куполом, оточений маленькими келіями. Біля цих келій носильники склали свою поклажу, і великий жрець повів їх у храм. У глибині храму, поблизу вівтаря, великий жрець на-тиснув непомітну пружину, і стіна розсунулась надвоє. За нею виднілись нові залізні двері. Великий жрець відкрив ці двері і сказав:

– Увійдіть, люди. Тут вас нагодують і дадуть роботу.

Ніхто не встиг сказати і півслова, як залізні двері зачинились, і все огорнула темрява. Ошелешений Вачаган кинувся до дверей і з усіх сил почав стукати:

– Відчиніть! Відчиніть!

Та йому відповідало лиш власне відлуння.

Вачаган мовчки поплентався вперед, туди, де виднілася слабенька смужка світла. Решта пішла за ним. Спіткаючись і падаючи, вони дістались до ледве освітленої печери, звідки чулися жалібні крики.

Назустріч їм метнулася якась тінь. Вачаган випростався і голосно крикнув:

– Хто ти, людина чи диявол? Підійди і скажи, де ми?

Тінь наблизилась і, тремтячи, як лист у буремну ніч, зупинилась перед ним. Це був чоловік з обличчям мерця. Його глибоко запалі очі світились голодним блиском, щоки ввалились, сині губи оголювали беззубий рот. Це був живий скелет, обтягнутий шкірою. Заїкаючись і плачучи, цей живий труп сказав: