Жодна зірка не світилася на небі, коли Петер сумно повернувся додому, проте він бачив поруч себе чиюсь темну постать. Потім почув глухий голос:
— Ну що, Петере Мунк, скінчилося твоє панування? А хіба я тобі того не казав, як ти побіг тоді до дурного Склярчука? Тепер сам бачиш, що виходить, коли нехтують моєю порадою. Ото краще приходь до мене, бо мені тебе шкода. Ще жоден з тих, хто звертався до мене, не каявся. Якщо ти не боїшся, то приходь завтра на гру й поклич мене — я там буду весь день.
Петер добре бачив, хто говорить до нього. Йому стало страшно, і він, не відповідаючи, побіг мерщій додому. [188]
В понеділок на його заводі з'явилися небажані гості — судочинці з міста. Старший з-поміж них привітався, спитав, як Петерові спалось, а тоді витяг великий аркуш паперу, де були перелічені всі Петерові борги, й суворо запитав, чи збирається він платити. Петер відповів, що платити не має чим, то нехай вони опишуть усе його добро: завод, двір, стайню тощо. І поки ті ходили й нишпорили по всіх закутках, надумав Петер піти в ліс, на гору, міркуючи, що коли не допоміг йому малий лісовик, то, може, з великим пощастить. Він побіг туди, та так швидко, наче за ним по п'ятах гналися судочинці. Коли Петер минав галявину, де вперше зустрівся з Склярчуком, йому здалося, ніби хтось схопив його за руку, однак він вирвався й перебіг через знайому межу.
— Пане Міхель, пане Міхель! — гукнув він, і враз височенний плотогон з'явився перед ним.
— Прийшов-таки? — осміхнувся Міхель. — Що, хочуть зідрати з тебе шкуру і продати за борги? Та то байдуже. Все твоє лихо через Склярчука. Коли вже дарувати, то дарувати як слід, а не так, як той скнара! Ходімо, — покликав він і повернув у хащі. — Підемо до мене, побачимо, чи зладнаємо торг.
«Зладнаємо торг?» — думав Петер. — Що ж він з мене візьме і що я можу продати? Чи, може, доведеться служити йому, або як?»
Вони пішли далі лісом і зупинилися перед глибоким темним яром. Лісовик швидко збіг вниз і, ставши на дні яру, зробився неймовірно великим, як дзвіниця. Він простяг Петерові широку, мов стіл у шинку, руку.
— Сідай на долоню, — гукнув він, і голос його розкотився, наче грім, — та тримайся за палець, бо впадеш! [189]
Петер, тремтячи від страху, послухався. Він сів на долоню і міцно вхопився за велетенський палець.
Вони спустилися дуже глибоко, проте на дні яру не було темно, навпаки — сонце світило тут ще дужче, ніж нагорі, і Петер раз у раз заплющував очі. Міхель-Голландець почав меншати, аж поки став на зріст такий, як звичайно. Він підвів Петера до хати, яка нічим не відрізнялась од заможних селянських хат у Шварцвальді. Всередині теж не було нічого дивовижного: дерев'яний годинник, велика груба, широкі лави — все звичайне. Міхель посадовив гостя за стіл, вийшов з кімнати й за хвилину повернувся з квартою вина та кухлями. Випивши, лісовик розбалакався й почав розповідати Петерові про веселе життя, про чужі країни, гарні міста, річки, та так, що Петерові закортіло самому все те побачити, і вій не криючись признався в тому Міхелеві.
— Коли й чуєш ти в собі силу за щось взятися, то дурне серце твоє раз-два тьохне, і ти вже тремтиш. Або коли хтось зачепить твою честь… Чи стане розумний чоловік тим журитися? Чи ти головою відчуваєш, як хто тебе вилає брехуном або негідником? Чи, може, в тебе в животі заболіло, як прийшли до тебе вимагати борги, виганяти з хати? Скажи-но, що в тебе тоді заболіло?
— Серце, — відповів Петер, приклавши руку до грудей, бо йому здалося, ніби там щось завмерло.
— Ти роздарував сотні золотих нікчемним старцям та різним волоцюгам, а яку мав з того користь? Вони побажали тобі здоров'я, а став ти від того дужчим? Та ти за половину тих грошей мав би власного лікаря! А що тебе спонукало витягати з кишені гроші й роздавати їх направо і наліво? Твоє серце, знову ж таки воно, а не очі, [190] не язик, і не руки — ні, тільки серце. Ти, як кажуть, все береш близько до серця.
— То як же так зробити, щоб було інакше? Ось я силкуюся спинити серце, а воно все-таки калатає й болить.
— Е, хлопче, — зареготав Міхель, — сам ти з ним нічого не вдієш, а ось віддай цю калаталку мені, то побачиш, як добре буде без неї.
— Віддати вам моє серце? — з жахом скрикнув Петер. — Та я миттю ж сконаю на місці. Ні, нізащо!
— Ну, коли тобі робитиме таку операцію лікар, то ти, звичайно, сконаєш, а в мене зовсім інша річ. Та ось іди сюди і подивися сам!
Міхель підвівся, відчинив двері до сусідньої кімнати й пустив туди Петера.
Коли Петер переступив через поріг, серце його боляче стиснулось, але він цього навіть не помітив — так його вразило те, що він побачив. На дерев'яних полицях в банках з прозорою рідиною стояли людські серця, і на кожній банці був напис, чиє то серце. Петер з цікавістю читав ці написи: там було серце короля танцюристів, гладкого Езекіеля, судового старшини, лісничого, шістьох лихварів, вісьмох військових начальників, трьох міняйлів — одне слово, це був склад найшанованіших сердець з усієї округи.
Читать дальше