Вільгельм Гауф - Казки

— Дайте мені, милосердна пані, води напитися, — попросив дідок. — Несила йти далі…

— Навіщо ж ви в такі літа отак мучитесь? — співчутливо запитала жінка.

— Злидні, пані, злидні примушують, — відповів старий. — Така багата пані, як ви, не знає, що то за лихо злидні. Ох, хоч би ковточок води в рот!

Лізбет швиденько схопилась і винесла старому кухоль води, та коли глянула, який він нещасний, то не стримала серця і, згадавши, що чоловіка немає вдома, принесла келих вина й окраєць хліба.

— Нате, їжте на добре здоров'я. Вино з хлібом корисніше від самої води.

У старого аж сльози з очей покотились.

— Я дожив до сивого волосся, а мало бачив таких милосердних людей, як оце ви, пані Лізбет. Нехай же вам щастить в усьому. Таке серце не лишиться без винагороди. [197]

— Звичайно, ні! Вона тут же, на місці, одержить винагороду! — почувся страшний голос.

Обернувшись, вони побачили червоного від гніву Петера.

— Ти розливаєш старцям моє найкраще вино і даєш мій келишок до губ голодранця! — накинувся він на дружину. — Так ось же тобі!..

Лізбет кинулась йому в ноги, благаючи простити її, та хіба кам'яне серце може прощати? Петер щосили шмагонув жінку по прекрасному чолу своєю дубовою палицею, і та, непритомна, впала дідові на руки. Петер кинувся був до неї, щоб подивитись, чи жива вона, коли почув добре знайомий голос:

— Не турбуйся, Петере-дровопал! Це була найчарівніша квітка Шварцвальду, а ти її розтоптав, і більше вона не цвістиме.

Петер зблід і промовив:

— Так це ви, пане Склярчук? Ну, що сталось, те сталось, так і буде! Я сподіваюся, ви не потягнете мене до суду за вбивство?

— Нещасний! — озвався лісовик. — Що мені з того, як я твоє смертне тіло почеплю на шибениці? Ні, не земного суду бійся, а іншого, суворішого, бо ти продав свою душу нечистому.

— Коли я й продав своє серце, — закричав Петер, — то лише ти в тому винний, ти з своїм облудним багатством. Ти сам погнав мене на загибель, змусив шукати допомоги в іншого, і на тобі лежить відповідальність!

Як тільки він це промовив, так став Склярчук рости й товщати і зробився великим та кремезним; очі стали з добрячі тарілки завбільшки, а уста — мов піч, і з них пашів огонь. Петер упав навколішки і весь тремтів — не захистило його і кам'яне серце. Мов яструб [198] кігтями, схопив Склярчук Петера за в'язи, крутнув ним, мов сухим листом, і брязнув об землю, аж ребра затріщали.

— Нікчемний хробак! — загув, мов грім, лісовик. — Та я б міг тебе, якби схотів, рознести на шмаття, бо ти зневажив хазяїна лісів. Тільки заради цієї мертвої жінки, що нагодувала й напоїла мене, даю тобі тиждень строку. Не повернешся на добрий шлях, то зітру тебе на порох, і підеш ти просто в пекло!

Уже вечоріло, коли побачили люди на землі непритомного Петера. Хтось приніс води й оприснув його. Петер глибоко зітхнув, довго оглядався круг себе, потім спитав, де пані Лізбет. Ніхто її не бачив. Петер подякував людям і пішов у дім. Він обшукав усі закапелки, заглянув у льох і на горище — жінки ніде не було. Отже, все це йому не наснилося. Незвичні думки зароїлись у Петера в голові: він думав про свій кінець. Він питав себе, як піде туди, на той світ, пригнічений сльозами й горем нещасних бідняків, котрих він цькував собаками, мовчазним відчаєм рідної матері, кров'ю добросердої Лізбет, Що скаже він її батькові, коли той прийде і спитає: «Де моя дочка, твоя дружина?»

Цілу ніч він мучився безперестанку, прокидався щохвилини, бо над вухом шепотів ніжний голос: «Петере, добудь собі тепліше серце», — голос його жінки. Вдень він пішов у шинок, щоб хоч трохи розважитись, і зустрівся там з гладким Езекіелем. Петер сів поруч і завів розмову. Говорили про погоду, про війну, про податки і, нарешті, про смерть. Петер запитав у Езекіеля, що він думає про загробне життя, як воно там буде. Той відповів, що коли тіло поховають у землю, то душа піде або в рай, або в пекло. [199]

— То поховають і серце разом? — напружено спитав Петер.

— Авжеж! — відказав Езекіель.

— А як людина вже без серця? — не вгавав Петер.

Гладкий страшно глянув на нього.

— Що ти хочеш цим сказати? Натякаєш на мене, думаєш, може, що я не маю серця? — спалахнув він.

— Ні, чому ж. Маєш, та кам'яне! Гладкий спантеличено озирнувся навколо — чи не чує їх хто сторонній — і промовив:

— Звідки ти знаєш? Чи й твоє вже більше не б'ється?

— Не б'ється більше, — озвався Петер, — принаймні тут, у моїх грудях. Скажи мені, — адже тепер ти знаєш, про що я думаю, — що буде з нашими серцями?