— Дивись, — сказав Голландець, — усі вони повідкидали геть турботи, ці серця більше не тремтять від страху та жалю, і їхні колишні власники почувають себе дуже добре, вирядивши з дому такого морочливого гостя.
— Що ж вони мають у грудях? — спитав Петер, у якого аж у голові запаморочилося з дива.
— Ось що, — і Міхель витяг з шухлядки й показав Петерові кам'яне серце. [191]
— Як? — вигукнув Петер, не в змозі подолати страху, що шмагонув його морозом по шкірі. — Серце з каменю? Та послухайте, пане Міхель, воно ж холодне, як крига!
— То правда, тільки цей холодок не шкодить. Навіщо серцю треба бути гарячим? Зимою добра горілка краще нагріє, ніж воно, а літом, коли навкруг парко й задушливо, то прохолода в грудях навіть приємна. І, як сказано, таке серце не тремтить ні від страху, ні з марного жалю до чужого лиха.
— Оце й усе, що ви хочете мені дати? — спитав Петер. — Я сподівався грошей, а ви мені хочете дати каменюку!
— Ні, я думаю, сто тисяч золотих буде для початку доволі. Як добре почнеш, то швидко станеш мільйонером.
— Сто тисяч? — зрадів Петер. — Ну, так ми з вами напевно поладнаємо. Згода, пане Міхель! Давайте мені камінь і гроші, а калаталку можете вийняти з грудей.
— Я знав, що ти розумний хлопець, — приязно осміхаючись, сказав Голландець. — Ходімо вип'ємо ще, а тоді я дам тобі гроші.
Обидва знову посідали за стіл і пили й пили, аж поки Петер заснув.
Прокинувся він од звуків поштового ріжка і побачив, що сидить в розкішній кареті і їде широким шляхом. Висунувшись з вікна, він побачив ген-ген позаду рідний Шварцвальд. Спочатку Петер не повірив, що то він сам їде в кареті, бо навіть одежа була на ньому інша, потім, виразно пригадавши все, що сталося, вигукнув:
— Звичайно, це я, Петер Мунк, і ніхто інший! Він собі сам дивувався, що йому анітрохи не шкода залишати рідний край, де він прожив увесь [192] свій вік, не шкода матері, яка десь там мучиться в злиднях. До всього йому було байдужісінько. «Як добре, — подумав Петер, — що сльози, зітхання, туга за рідним краєм — усе зникло з мого серця бо, дякувати Міхелеві, воно тепер у мене холодне й кам'яне».
шкода залишати рідний край, де він прожив увесь [192] свій вік, не шкода матері, яка десь там мучиться в злиднях. До всього йому було байдужісінько. «Як добре, — подумав Петер, — що сльози, зітхання, туга за рідним краєм — усе зникло з мого серця бо, дякувати Міхелеві, воно тепер у мене холодне й кам'яне».
Він приклав руку до грудей: там було тихо, ніщо не ворушилось. «Якщо він так само дотримав слова про сотню тисяч золотих, це буде зовсім непогано», — вирішив Петер і почав нишпорити по кареті. Він побачив купу всякого одягу, якого тільки можна було забажати, але грошей не знайшов. І лише після всього натрапив на шкіряний мішок, де лежали тисячі сріблом і золотом та банкові чеки на всі великі міста світу. «Ну, тепер я маю все, що хотів», — подумав він, зручно вмостився в кареті й поїхав собі далі.
Два роки мандрував Петер по світу, позираючи з карети на всі боки й зупиняючись у різних містах. Та ніщо його не тішило: ні краєвиди, ні музика, ні танці, бо кам'яне серце було байдуже до всього чарівного й гарного. Тільки й радощів було Петерові, що їсти, пити та спати. Так він жив і жив, тиняючись без пуття по світу: для розваги їв, від нудьги спав. Часом йому згадувалось, який він був колись веселий і щасливий, дарма що бідний. Як тоді втішався він співами, зеленим гаєм і немудрою їжею, що мати приносила йому в ліс!.. Перебираючи в пам'яті минуле, він дивувався з того, що тепер ніколи не сміється, а раніше ж реготався з нічого. Коли хтось інший сміявся, він для годиться розтягав рота в усмішці, та в душі лишався байдужим. І хоча він тепер був завжди спокійний, ніщо його не вдовольняло. Не туга за рідним краєм, а порожнеча в душі та нудьга погнали його назад додому. [193]
Коли він проїхав Страсбург і побачив удалині ліси батьківщини, знову зустрів дужих, веселих і приязних швардцвальдців, почув їх гучну й лунку мову, йому здалося, ніби його серце знову забилось, але то лише кров швидше бігла по жилах. Йому здалося, що він зараз заплаче від радості, але марно: адже в нього кам'яне серце, а каміння — мертве й не може ні радіти, ні плакати.
Насамперед він пішов до Міхеля-Голланд-ця. Той зустрів його по-приятельськи.
— Ну от, Міхелю, — сказав Петер. — Попоїздив я по всіх світах, багато чого побачив, та все то дурниці: ніде нічого, крім нудьги, немає. Ваш камінець, що лежить у мене в грудях, багато від чого мене захищає: я не гніваюсь, не сумую, та зате ніщо мене й не веселить, і я живу немовби наполовину. Чи не можете ви зробити його хоч трохи рухливим?.. Або, ще краще, поверніть моє старе серце. За двадцять п'ять років я до нього звик, і хоча робило воно часом дурниці, та було зате веселе і втішне.
Читать дальше