Вільгельм Гауф - Малий Мук (Збірник)

Жив собі колись у Нікеї чоловік, якого прозивали Малим Муком. Я його добре пам'ятаю, бо якось, коли я ще під стіл пішки ходив, батько добряче нам'яв мені потилицю через нього. На той час Малий Мук уже був у літах, але на зріст — жабі по коліна. Вигляд він мав доволі кумедний: на маленькому, худому тільці стирчала величезна голова, значно більша, ніж у решти людей. Жив той Маленький Мук у великій старій кам'яниці. Він навіть сам собі куховарив, і не було про нього ні слуху, ні духу, — виходив-бо бідолаха з дому тільки раз на чотири тижні! — хіба що густий дим по обіді раз по раз шугав з його димаря, і люди знадвору бачили, як у вечірній час Мук гуляє собі дахом. Тільки велика голова сновигала туди-сюди на тлі неба. Вдачу я і мої товариші мали лиху і любили пограти на нервах перехожим, тому день, коли Малий Мук виходив надвір, був для нас справжнім святом. Ми збиралися перед його будинком і чекали, доки він вийде. Обережно прочинялися двері, і спершу звідти вистромлялася велика голова у просто-таки велетенському тюрбані, а відтак з'являлося дрібне тіло у старому халаті і просторих шароварах, перехоплених широким поясом. На ньому теліпався довгий кинджал, такий довжелезний, що годі було сказати, чи то кинджал причеплений до Мука, чи то Мук править за доважок до кинджала. Коли він виходив-таки на вулицю, ми нетямилися від радощів, підкидали у небо свої шапки і танцювали навколо нього мов навіжені. Мук поважно кивав нам головою й розгонистою ходою чимчикував вулицею. А ми, хлопчаки, бігли за ним і кричали: «Малий Мук! Малий Мук!» Навіть пісеньку склали про нього:

Так ми частенько глузували з бідолахи, і, на мій сором, тепер мені здається, що я ображав його найбільше; я-бо раз по раз смикав його за халат, а якось навіть наступив ззаду на його великі капці, так що він розтягнувся на землі. Я мало не зайшовся сміхом, одначе стримався, зауважуючи, як Малий Мук, насилу-силу звівшись на ноги, човгає до будинку мого батька.

Він довго не виходив звідти. Я сховався за дверима і з нетерпінням очікував, що буде далі. Нарешті двері відчинились, і карлик вийшов. Батько провів його до порога, шанобливо підтримуючи під руку, і низько вклонився йому на прощання. Я почувався ні в сих ні в тих і довго не наважувався повернутися додому. Нарешті голод узяв гору над моїм страхом, і я боязко прослизнув у двері, не сміючи підняти голову.

— Ти, я чув, кривдиш Малого Мука, — суворо зауважив батько. — Що ж, розкажу я тобі про його пригоди, і тоді ти більше не сміятимешся над бідним карликом. Але спершу ти отримаєш те, що тобі належиться.

А належалася мені за таку поведенцію добряча прочуханка. Нагодувавши мене як слід потиличниками, батько мовив:

— Тепер слухай уважно.

Батько Мука (насправді хлопця звали не Мук, а Мукра) жив у Нікеї й був людиною шанованою, хоча й небагатою. Так само як Мук, він завжди сидів у будинку й рідко потикався на люди. Він соромився свого сина-карлика, і нічого його не вчив. У свої шістнадцять років Мук тільки те й робив, що собак ганяв, і батько, чоловік суворий, усе шпетив хлопця, закидаючи стоптані капці і вітер у голові.

Якось батько Мука впав на вулиці й дуже забився. Після цього він занедужав і незабаром помер. Бідолашний невіглас Мук залишився один, як билина в полі. Батькові родичі, яким той заборгував, вигнали хлопця з дому. «Іди, — кажуть, — може, і знайдеш десь своє щастя». Мук надто не відмагався, хіба що випросив собі старі штани й куртку — все, що залишилося після батька. Батько в нього був високий і гладкий, але карлик недовго думаючи підрізав куртку і штани й одягнув їх. Щоправда, вони були занадто широкі, але на це не було ради. Обмотав хлопчина голову замість чалми рушником, причепив до пояса дамаський кинджал, узяв у руку палицю і пішов світ за очі.

Цілий день Мук чимчикував бадьоро; як-не-як він подався шукати свого щастя; втім, варто було хлопцеві зауважити, що під сонцем виблискує якийсь черепок, як він спинявся, гадаючи, що той ось-ось перетвориться на діамант; помітивши, як світиться купол мечеті чи виблискує озеро в далині, відразу налягав на ноги, бо йому здавалося, що він має потрапити у якийсь казковий край. Овва! Тільки-но він підходив ближче, як ті химери миттю розвіювалися, враз брала втома й озивався бурчанням живіт, нагадуючи, що він досі у країні смертних. Так він брів два дні, голодний і холодний, утративши надію на те, що десь воно є, те щастя; їв самі плоди з поля, спав на твердій землі. На ранок третього дня ген-ген він розгледів велике місто.