Лісовик недобре осміхнувся.
— Тільки коли до тебе прийде смерть, Петере, тоді повернеться твоє м'яке й чутливе серце і тоді ти відчуєш, що на тебе чекає — радість чи горе. А поки ти живий, тобі його не бачити. То правда, наїздився ти, Петере, доволі, але ж яка користь з такого життя? Оселись десь тут, у лісі, збудуй хату, одружись, помножай своє багатство. Тобі бракує діла, і нудьгуєш ти від неробства, а серце тут ні при чому.
Петер не сперечався і вирішив, що йому й справді треба взятися до якогось діла. Голландець подарував йому ще сто тисяч золотих, і вони розійшлися приятелями. [194]
Скоро по Шварцвальду пішов поголос, що Петер Мунк повернувся і став ще багатшим, ніж раніше. І, як це звичайно буває, ті, хто відцурався од нього, коли він втратив багатство, тепер, зустрічаючи його в шинку, вітали, тисли руку, розхвалювали його коня, розпитували про подорож. А коли Петер знову сів грати з гладким Езекіелем, то був уже в такій шані, як і колись. Склярство він тепер облишив і почав торгувати лісом, щоправда, тільки про людське око, бо головним його заняттям стала спекуляція зерном та лихварство. Незабаром половина шварцвальдців стала його боржниками. Гроші він позичав тільки під десять процентів, а хліб продавав тільки убогим, котрі не могли зразу заплатити, а потім переплачували втроє. Він заприятелював із старшим судочинцем, і коли хтось своєчасно не платив Мункові грошей, той вітром летів до винуватого, продавав його манаття й виганяв з хати. Спочатку це завдавало неабиякого клопоту багатому Петерові, бо всі вигнані товпились у нього за порогом і благали змилосердитись. Та коли він завів двох псів-вовкодавів, то та музика, як сказав Петер, швидко вщухла. Він посвистував, нацьковував псів, а люди тікали щодуху.
Та найбільше мороки мав він із «старою бабою» — так він називав тепер рідну матір. Після того, як їхню хату й двір спродали за борги, вона дуже бідувала, а коли повернувся багатий син, то не схотів на неї й дивитись. Часом мати приходила до його нового будинку — стара, безпомічна, ледь шкутильгаючи з костуром. Переступити поріг вона боялася, бо одного разу Петер уже вигнав її геть, і вона жила милостинею від чужих, хоча син міг би доглянути її [195] старість. Та холодне Петерове серце ніколи не ворушилось, і він байдуже дивився на суху старечу постать з благально протягнутою рукою. Скривившись, витягав він срібну монету. Загортав у папір і через слугу подавав матері. Він чув, як стара дякувала й бажала йому щастя й здоров'я, як вона кахикала, шкутильгаючи з двору, і думав при цьому, що знову змарнував свої гроші.
Зрештою Петер надумав одружитися. Він знав, що в Шварцвальді кожен батько з радістю віддасть за нього свою дочку, і тому був дуже вередливий при виборі, — йому хотілося, щоб і тут йому всі заздрили. Петер об'їздив усі околиці, заглянув скрізь, але жодна з найгарніших дівчат-шварцвальдок не припала йому до смаку. Нарешті дійшла до нього чутка, що найкраща й найсправедливіша дівчина на весь ліс — дочка убогого дроворуба. Вона жила осторонь, самотою, доглядала батькове господарство і зовсім не бувала на вечірках, навіть у великі свята. Як почув Петер про таке чудо, то відразу поїхав до батька сватати дівчину. Батько чарівної Лізбет зустрів великого пана здивовано, але ще більше здивувався, коли довідався, чого той приїхав. Та думав він недовго і зараз же дав згоду, бо сподівався, що тепер настане кінець його злидням. Що ж до красуні Лізбет, то вона була слухняною дочкою і не противлячись стала Петеровою жінкою.
Але життя бідної дівчини склалося зовсім не так, як вона сподівалась. Вона вміла добре господарювати, а проте не могла нічим догодити чоловікові, бо була милосердною до людей і думала, що не буде великої втрати, коли вона дасть убогим якийсь гріш. Довідавшись про це, Петер суворо сказав: «Навіщо ти переводиш моє [196] добро на старців та всяку голоту? Хіба ти принесла мені в дім якийсь посаг, що так розкидаєшся грішми? Живучи у свого батька, юшки не мала з чого зварити, а тут смітиш грошима, мов та княгиня. Як ще так робитимеш, то скуштуєш мого кулака!» Бідолашна Лізбет часто плакала в своїй кімнаті, тепер їй хотілося краще повернутись назад, в убогу батькову хату, ніж жити з скупим, безсердечним чоловіком. Не знала вона, що в Петера кам'яне серце, а то не дивувалася б, чому він нікого не любить.
Одного разу Лізбет сиділа перед хатою, пряла й співала пісеньку. Аж ось на дорозі побачила вона старого немічного дідка з важким клунком на плечах. Уже здалека було чути, як старий кахикає і крекче. Добросердій жінці стало дуже шкода його.
Читать дальше