Вільгельм Гауф - Казки

— Воно й правда, відхилився трохи вбік, — погодився Петер, — та сьогодні дуже парко, то я хотів пройтися холодком.

— Не бреши, нікчемний дровопале, — визвірився Міхель, — бо я тут на місці приб'ю тебе дрючком! Ти думаєш, я не знаю, як ти старцював у малого? Ех, ти — зробити таку дурість!.. Добре, що хоч не знаєш примовляння. Та то ж скнара, те мале луб'я — і дає небагато, а кому й дасть, то той життю [179] не радий… Ти горопаха, Петере, і мені тебе шкода. Такий бравий, гарний парубок, а палиш дрова! Он інші розкидають пригорщами золото, а ти перебиваєшся копійками. Чи то життя?

— Та це ви правду кажете — нікчемне життя!

— Ну, то слухай: я багато кому допоміг у скруті, і ти не будеш перший. Кажи, скільки золота дати тобі для початку?

Міхель трусонув свою здоровенну кишеню, і там задзвеніли гроші зовсім так, як чув Петер уві сні. Петера аж посудомило від тих слів, його кидало то в жар, то в холод: адже він розумів, що Міхель дає гроші не просто з ласки, а буде добре за те правити. Петерові пригадалися слова діда про місцевих багатіїв, і його пройняв неймовірний жах.

— Дуже, дуже вам дякую! — крикнув він. — Але не хочу з вами зв'язуватися, бо добре вас знаю!.. — і щодуху побіг геть.

Та довгоногий лісовик не відставав од нього і все бурмотів глухо, з погрозою:

— Ти ще каятимешся, Петере Мунк, бо в тебе на лобі написано і в очах світиться, що ти мене не обминеш. Ось послухай, я хочу сказати тобі одне розумне слово… Та не біжи так, бо онде вже моя межа…

Як почув те Петер та побачив рівчака, на який показував лісовик, то так припустив, що й Міхель побіг за ним з лайкою та погрозами. В розпачі Петер зважився стрибнути через рівчак, бо бачив, як замірився лісовик шмагонути його костуром. Він перескочив щасливо, а костуряка розсипалась у повітрі на тріски, мов об стіну луснула, і один шмат пролетів над самісінькою головою.

Радіючи, хотів Петер пошпурити той оцупок Міхелеві назад, та тільки-но взяв у руки, як той [180] заворушився і зробився страшною гадюкою, що вже роззявила отруйні щелепи й витріщилась на нього палючими очима. Петер неймовірно злякався. Він хотів кинути гадюку додолу, та вона цупко обкрутилася навколо руки і вже наблизила страшне жало до його лиця. Аж раптом з лісу вилетів величезний глухар, вхопив гадюку дзьобом і знявся з нею високо вгору, Міхель, що лишився по той бік рівчака, аж заревів, мов скажений, побачивши, як глухар потяг гадюку.

Тремтячи всім тілом, знеможений Петер почвалав далі. Стежка вужчала, хащі густішали, й незабаром хлопець опинився біля величезної ялини. Він знову, як і вчора, чемненько вклонився, привітався до малого лісовика й проказав:

Гей, дідусю лісовик, віком вельми давній, Без числа в тебе землі і без ліку скарбів. Ти пануєш в тих гаях, де гілля буяє… Хто в неділю уродивсь, той тебе гукає!

— Не зовсім добре потрапив, Петере, та вже нехай буде так, — почув він тоненький, лагідний голосок у себе за спиною.

Озирнувшись, Петер побачив під чепурною ялиною малого дідочка в чорному каптанці, червоних панчохах та крислатому брилі. Обличчя його було приязне, а борода, мов розчесана куделя. Дідок курив люльку з блакитного скла, а коли Петер підійшов ближче, то побачив, що на ньому все скляне: одежа, черевики, бриль, — тільки з м'якого, немовби ще гарячого скла, бо як ворушився старий, то воно гнулося, наче сукно.

— Тебе перестрів той нахаба Міхель? — промовив дідок, якось чудно покахикуючи. — Він хотів тебе добре налякати, та я відібрав його хитру костуряку, вже він її більше не побачить. [181]

— А так, пане Склярчук, — промовив, кланяючись, Петер, — я й справді перелякався. Дякую вам, що визволили: адже це ви були тим паном глухарем? Я оце до вас за порадою: погано мені живеться, з дровопалів у люди не виб'єшся. А я ж молодий і думаю: може, з мене й вийде що путнє. А подивлюсь на інших — он як вони високо сягнули! Хоча б, скажімо, Езекіель або король танцюристів — у них грошей, як полови.

— Петере, — озвався дідок дуже серйозно. — Петере, не кажи мені про них. Що толку, як вони порозкошують зо два роки, а потім будуть нещасними? Не нехтуй своїм ділом, Петере: і твій батько, і дід були совісні люди, а проте все життя дрова палили. Я не хочу думати, що тебе привело до мене бажання стати гультяєм.

Петер злякався й засоромився.

— Ні, — промовив він, — гультяйство, я сам знаю, корінь усіх лих. Та не думайте, що мені більше до вподоби інше становище, ніж моє. Дровопал — це щось таке мізерне на світі, що рівняти не можна зі склярами, плотогонами або годинникарями.