Вільгельм Гауф - Казки

Отож і склалося так, що ніде в цілому світі не бувають люди такі чемні до кожного дурня, як у нас у Багдаді. Бо можна так легко зустрітися з каліфом, як і з задрипаним арабом з пустелі, а лози вистачить, щоб відлупцювати хоча б усіх жителів Багдада і його околиць.

Так розповідав купець, і Саїд, хоч як йому хотілося швидше побачити свого батька, радів, що їде в Багдад і погляне на славного каліфа Гаруна аль-Рашида.

Через десять днів вони прибули в Багдад. Саїд дивувався і захоплювався розкішшю цього міста, бо саме тоді воно було на вершині своєї слави. Купець запросив його до себе додому, і Саїд охоче пішов з ним. Тільки тепер, повештавшись між людьми, юнак уперше збагнув, що, крім повітря, води з річки Тигру та нічлігу на східцях мечеті, тут нічого дарма людина не дістане.

На другий день після приїзду, коли Саїд одягся й причепурився, сподіваючись, що в розкішному військовому одязі він матиме чудовий вигляд і привабить до себе не одне людське око в Багдаді, у кімнату ввійшов купець. Він подивився на вродливого юнака, лукаво засміявся і, погладивши бороду, промовив:

— Усе це справді гарно, юний паничу! Але що ви робитимете далі? Ви, як мені здається, великий мрійник і зовсім не думаєте про завтрашній день. Чи у вас надто багато грошей, щоб жити так, як це личить вашому одягові?

— Вельмишановний пане Калум-Бек! — промовив Саїд, присоромлений і почервонілий. — Правда, грошей у мене немає, та я сподіваюся, що ви [133] мені дещо позичите, аби я міг повернутися додому. Мій батько, безперечно, все вам віддасть з подякою.

— Твій батько, хлопче? — перепитав купець, заходячись від реготу. — Мабуть, сонце висушило тобі мозок. Чи не думаєш ти, ніби я повірив усім твоїм брехням, що ти мені наплів у дорозі? Невже ж я повірив, що твій батько багата людина й живе в Бальзорі, а ти в нього єдиний син, і на тебе в дорозі напали араби, і ти жив у них в селі і так далі. Ще й тоді мене дратували твої безглузді брехні й нахабство. Я ж добре знаю, що всі багаті люди в Бальзорі — купці; з усіма ними мені доводилося торгувати, і коли б справді там був якийсь Бенезар, то я б про нього почув навіть тоді, коли б весь його достаток не перевищував шести тисяч червінців. Або ти брешеш, що з Бальзори, або твій батько такий голодранець, що його синові-приблуді я не позичу ламаного гроша. А та пригода в пустелі? Де чувано, щоб після того, як мудрий каліф Гарун аль-Рашид зробив цілком безпечним увесь торговий шлях через пустелю, там напали розбійники, знищили цілий караван, а людей захопили в полон. Та про це всі говорили б, а тим часом за всю мою подорож і навіть тут, у Багдаді, де збирається народ з усього світу, ніхто про це нічогісінько не згадує. Це друга твоя брехня, безсоромний юначе!

Саїд, білий як стіна від гніву й досади, кілька разів поривався перепинити просторікування недоброго череваня, але той кричав дужче від нього і, наче млин крилами, махав руками.

— А третя твоя брехня, нахабо й пустомолоте, це історія про Селімів табір. Ім'я Селіма кожен добре знає, коли хоч раз йому доводилося бачити араба, і знаємо його ми, як найлютішого [134] й найжорстокішого розбійника, а ти плещеш таке, що купи не тримається! Та якби ти вбив його сина, то він би тебе тієї ж хвилини стер на порох; а ти знахабнів до такої міри, що верзеш неймовірне: ніби Селім сам обороняв тебе від свого племені, забрав до свого намету й відпустив без викупу, замість повісити на першій гілляці. Отак би зробив той Селім, що вішає подорожніх тільки заради того, аби побачити, яка в них буде пика, коли вони висітимуть! Ну й безглуздий з тебе брехун!

— Я повторюватиму одне, — промовив юнак, — те, що я казав, щира правда, присягаюся своєю душею і бородою пророка!

— Що? Ти присягаєшся своєю душею? — несамовито заверещав купець. — Своєю чорною, брехливою душею? Та хто ж тобі повірить? І ще бородою пророка! А в самого нема ніякої бороди! Хто ж тобі повірить?

— Правда, в мене нема свідків, — провадив далі Саїд, — та хіба не ви самі знайшли мене в пустелі зв'язаного й непритомного?

— То нічого не значить, — відповів купець, — ти був одягнутий як справжній розбійник, і дуже легко могло статися так, що ти наскочив на сильнішого від себе, і він, подужавши, зв'язав тебе.

— Хотів би я бачити, як зв'язав би мене один або й два разом, — заперечив Саїд, — коли б не накинули мені на шию аркан! Ви з вашим базаром не дуже тямите в тому, що може зробити чоловік, коли він добре володіє зброєю. Та не в тому річ: ви мене врятували од неминучої смерті, і я вам за те щиро дякую. Що ж ви хочете тепер зі мною зробити? Якщо ви мені не допоможете, я змушений буду старцювати. Але я не простягну руку по милостиню до собі рівних: я піду до самого каліфа. [135]