Вільгельм Гауф - Казки

Мандрівники билися дуже завзято, та розбійників було чотириста чоловік; оточивши караван з усіх боків, вони багатьох повбивали стрілами, а тоді кинулися в списи. В цю страшну мить Саїд, що безстрашно бився з ворогами в перших лавах, згадав про свою дудочку. Швиденько витягши її з-за пояса, він приклав до губ, дмухнув і… сумно відвів од уст, бо не почув жодного звука.

Спалахнувши гнівом на таке дурисвітство, Саїд вистрілив в одного араба, що вирізнявся поміж іншими гарною одежею, і влучив йому просто в груди. Араб захитався й упав з коня.

— Аллах! Що ви наробили, мій молодий друже! — промовив злякано літній чоловік, що був тут поруч. — Тепер ми загинули.

І це виявилося правдою. Тільки-но розбійники побачили, що з коня впав цей чоловік, як між ними зчинився пекельний ґвалт, і вони з такою люттю напали на караван, що скоро й ті кілька вцілілих людей були перенівечені й побиті вщент. В одну мить Саїда оточило п'ять чи шість чоловік. Але він так добре орудував [124] кинджалом, що ніхто з ворогів не наважувався наблизитись до нього. Тоді якийсь з арабів вийняв стрілу і вже хотів її пустити, аж інший розбійник затримав його. Поки Саїд готувався відбити цей напад, другий араб накинув йому на шию аркан. І вже хоч як силкувався юнак розірвати мотузок, усе було марно: зашморг затягувавсь дужче й дужче, і Саїд був полонений.

Зрештою весь караван опинився в руках розбійників: одних було вбито, інших узято в полон. Араби в тій банді були з двох племен. Тому всіх бранців і здобич вони поділили між собою і розійшлись — одні на південь, а інші на схід сонця.

Поруч з Саїдом їхало, четверо озброєних вершників; вони часто поглядали на юнака лихим оком і засипали його прокльонами. Очевидно, той чоловік, якого вбив Саїд, був значною людиною, можливо, навіть принцом. Через те, що рабство й неволя здавалися Саїдові гіршими за смерть, він радів, що накликав на себе лють усього загону, і спокійно готувався до загибелі в їхньому таборі. Озброєна сторожа дуже за ним пильнувала, і як тільки Саїд озирався, йому погрожували списами. Та коли в одного з його охоронців заноровився кінь, юнак швидко озирнувся назад і вглядів, собі на радість, того літнього чоловіка, з яким вони подружили в дорозі і якого він уже вважав убитим.

Згодом вони побачили вдалині дерева й намети, а як наблизились, то їм назустріч посунув цілий натовп дітей та жінок. Не встигли вони перемовитися кількома словами з розбійниками, як зчинився неймовірний галас і рев; усі люто поглядали на Саїда, погрожували йому кулаками й кляли останніми словами.

— Це той, — кричали вони, — що вбив нашого великого Альманзора, найзавзятішого з усіх [125] наших воїнів! Смерть йому! Ми самі повикидаємо його м'ясо на їжу шакалам!

У Саїда шпурляли дрюччям, камінням і всім, що траплялося під руку, і робили це так настирливо й запекло, що самі розбійники мусили заступатися за юнака:

— Геть, ви, невігласки! Гетьте, ви, баби! — напали на юрму розбійники. — Він убив Альманзора в бою і прийме смерть не з рук жінки, а від меча хоробрих.

Так вони пройшли між наметами до невеликого майданчика й там зупинилися. Бранців, поскручуваних по двоє, вишикували в ряд, здобич занесли в намет. Саїда зв'язали окремо й самого привели у велику палатку. Там сидів старий, гарно вдягнутий чоловік; його поважне обличчя й гордовитий вираз в очах показували, що він — ватажок цієї зграї. Люди, які привели до нього Саїда, ввійшли в намет і стали перед ним, сумно схиливши голови.

— Жіноче голосіння підказує мені, що сталося, — промовив цей величавий чоловік і, окинувши оком розбійників, додав: — А ваші обличчя підтверджують, що Альманзор загинув.

— Альманзор загинув, — відповіли розбійники, — однак, Селіме, володарю пустелі, ось перед тобою той, хто вбив Альманзора, — суди його. Якої смерті він вартий? Чи пробити його стрілами; чи прогнати вулицею між списами; чи, може, ти схочеш, щоб його повісили чи прив'язали до коней і роздерли на шматки?

— Хто ти такий? — насупившись, спитав Селім бранця, який хоч і знав, що його чекає смерть, але стояв перед старим спокійний.

І відповідь його була коротка й чітка. [126]

— Що ж, ти мого сина вбив, як злодій? Ти напав на нього ззаду і пустив йому в спину стрілу чи простромив списом?

— Ні, пане! — заявив Саїд. — Я його вбив спереду, в чистім полі, в бою; саме тоді, як він нападав на наші лави, убивши на моїх очах вісім моїх товаришів.

— Чи він правду каже? — спитав Селім тих, що привели бранця.