Вільгельм Гауф - Казки

— Правду. Він убив Альманзора у відкритому бою, — підтвердив Саїдові слова один із сторожі.

— Отже, він зробив так, як зробили б ми самі, — промовив Селім, — коли б нам так довелося. Він боровся й убив свого ворога, що хотів позбавити його волі й життя. І тому… зараз же розв'яжіть його!

Розбійники здивовано поглянули на старого і неохоче виконали його наказ.

— Як же це так! Виходить, що вбивця твого сина, бравого Альманзора, не вмре? — спитав один з сторожі, кинувши лихий погляд на Саїда. — Краще б ми його самі послали на той світ!

— Він залишиться живий, — промовив Селім, — я беру йоги в свій намет як мою частку з усієї справедливо взятої здобичі. Він буде моїм слугою.

Саїд не знав, як дякувати старому. Араби покинули палатку дуже невдоволені й сердито бурмотіли щось собі під ніс. Коли ж вони, вийшовши, розповіли жінкам та малим, що сказав старий Селім, усі, хто приготувався бачити смерть Саїда, зчинили страшенний лемент і ґвалт, погрожуючи, що самі помстяться за смерть Альманзора на його вбивці, якщо рідний батько того не хоче зробити.

Всі інші бранці були поділені між членами цього племені: одних, багатших, збирались випустити за добрий викуп, інших одіслали пасти [127] череду, а ще інших, що раніше коло них услуговувало по десятеро рабів, поставили до найбруднішої роботи тут, у самім селі. Не так жилося Саїдові. Чи то старого вразив бравий, лицарський вигляд юнака, чи допомогли таємні чари тієї доброї феї, а тільки Саїд сподобався Селімові й жив у його наметі скоріше як син, а не як слуга. Але незрозуміла приязнь старого пана до Саїда викликала в інших слуг та рабів ворожнечу до нього. На кожному кроці він помічав ворожі погляди, а коли проходив селом, то звідусюди чув лайку й прокльони; іноді повз Саїда пролітали стріли, що, безперечно, призначалися для нього і не влучили, як думав юнак, лише завдяки таємній силі дудочки, котру він і досі ще носив на грудях. Саїд часто розповідав Селімові про такі замахи на його життя. Старий даремно силкувався викрити таємничих злочинців, бо всі у селі були ніби в змові проти добре прийнятого Селімом чужинця. Тому одного дня Селім так сказав Саїду:

— Я сподівався, що ти будеш мені замість сина, якому вкоротила віку твоя рука. Ні я, ні ти в тому не винні, що так сталось, але всі наші люди ненавидять тебе. Навряд чи я зможу захистити тебе надалі, та й чи поможе тобі або мені, коли я покараю того, хто десь нищечком уб'є тебе? Тож як тільки мої люди, що оце виїхали по здобич, повернуться додому, я скажу, що твій батько прислав мені викуп, і відпущу тебе на волю, доручивши найвірнішим своїм воїнам провести тебе через пустелю.

— Чи можу я кому-небудь, крім тебе, довіритися, — зворушено спитав Саїд, — чи не вб'ють вони мене по дорозі?

— Вони дадуть мені клятву, а її ще ніхто з них не порушував, — відповів Селім дуже спокійно. [128]

Через кілька днів люди повернулися в село, і Селім додержав своєї обіцянки. Він подарував юнакові зброю, коня й одежу, вибрав п'ятьох бувалих арабів у провідники Саїду, взяв з них страшну клятву, що не вб'ють юнака в дорозі, і з слізьми на очах відпустив його од себе.

Провідники не обзивались до Саїда ні словечком, заглибившись у свої чорні думки. Юнак бачив, як неохоче вони виконують доручену їм справу, й особливо зажурився, коли помітив, що двоє з провідників були в тій сутичці, де він убив Альманзора. Так минуло годин вісім, коли Саїд почув, як супутники його почали перешіптуватись, і помітив, що їхні обличчя ще більш спохмурніли. Він став прислухатися й почув, що вони гомонять між собою на такій мові, що її знають тільки в цьому племені й користуються тоді, коли треба обміркувати якусь таємну або небезпечну справу. Селім, сподіваючись залишити Саїда при собі назавжди, витратив не одну годину, щоб навчити юнака цієї мови. Але нічого веселого Саїд не почув.

— Ось те місце, — промовив один, — де ми напали на караван; тут загинув один з найзавзятіших і найсміливіших воїнів від руки якогось хлопчиська…

— Вітер розвіяв сліди його коняг— додав другий чоловік, — та я їх ніколи не забуду.

— І, на глум нам, той, що вкоротив йому віку, житиме собі на здоров'я і буде вільним… Чи не чувано, щоб рідний батько не схотів помститися за смерть свого єдиного сина? Мабуть, Селім на старість вижив з розуму.

— Проте коли батько таке попускає, — промовив четвертий, — обов'язок друзів помститися за смерть їхнього товариша. На цьому самому місці ми й повинні з ним поквитатись. [129] — Ми не можемо його вбивати, — втрутився п'ятий, — бо присяглися старому. Ми не можемо порушувати своєї клятви.