Вільгельм Гауф - Казки

Так говорив Бенезар із Бальзори, виряджаючи сина. Саїд схвильовано попрощався з батьком, накинув собі на шию ланцюжок, а дудочку запхнув за пояс, скочив на коня й подався до того місця, куди сходилися каравани, щоб разом іти до Мекки. За короткий час там назбиралося вісімдесят "верблюдів і кількасот вершників. Караван вирушив, і Саїд виїхав за браму Бальзори, свого рідного міста, яке йому судилося довго не бачити.

Новизна такої подорожі, різні, ніколи не бачені раніше речі, що зустрічалися Саїду, спочатку дуже його розважали; коли ж караван почав наближатись до пустелі і все довкола стало порожнє, безлюдне та вбоге, то Саїд мимоволі задумався, і йому згадалися слова, які сказав батько Бенезар, відпускаючи його в далеку дорогу. [121]

Він вийняв дудочку з-за пояса, уважно оглянув її з усіх боків і вирішив спробувати, як вона звучить. Але дудочка зовсім не свистіла! Хоч як старався Саїд, хоч як надимався — нічого не виходило, дудочка не подавала ніякого звуку. Саїд, невдоволений з нікчемного подарунка, сердито запхнув його за пояс. Та думки Саїда невдовзі знову повернулися до таємничих материних слів. Саїд багато чув про фей, але йому ніколи не доводилося зустрічати бальзорця, щоб той був у безпосередніх стосунках з якою-небудь надприродною істотою. А коли в казці чи легенді йшла мова про таких духів, то говорилося про дуже далекі краї й давноминулі роки. Саїддві здавалося, що тепер уже нема таких привидів, а коли і є феї, то їм не велено більше навідувати людей і втручатися в їхнє життя. Але хоч він так і думав, проте весь час звертався до свого минулого й вишукував у словах і житті матері таємничих пригод, що були б наслідком прояву надприродних сил. Іноді ці думки так огортали Саїда, що з ранку й до пізнього вечора він сидів на коні, мов запаморочений, і не тільки не брав участі в розмовах подорожніх, а й не помічав ані їхніх співів, ані веселого сміху.

Саїд був дуже вродливий юнак, з веселими й розумними очима, уста його грали приязним усміхом, і хоч який він був молодий, та в усій його постаті відчувалась якась поважність, що її в такі роки рідко в кого зустрінеш. А коли він у військовому спорядженні легко й упевнено сидів на коні, багато хто з подорожніх поглядав на нього прихильним оком.

Один уже літній чоловік, що їхав поруч із Саїдом, почуваючи до нього приязнь, шукав нагоди у розмові з ним зрозуміти вдачу і серце юнака. А той, навчений з дитинства шанувати старших [122] від себе людей, відповідав своєму сусіді так обачно, розумно й поштиво, що завдав йому великої втіхи. А оскільки юнак цілісінький день думав про одне й те саме, то й розмова якось непомітно зайшла про чарівне, таємниче царство фей, і, зрештою, Саїд просто спитав чоловіка, чи вірить він, ніби феї можуть посилати добрих або лихих духів, які то захищають людину від напасті, то шкодять їй.

Чоловік задумливо похитав головою і, погладивши рукою бороду, промовив:

— Не можна твердити, що то все брехні, бо всякі пригоди трапляються на світі. Але мушу сказати, що сам я ніколи не зустрічав ні духів-карликів, ні духів-велетнів і не бачив жодної феї.

І чоловік почав розповідати Саїдові одну за одною такі дивовижні історії, що в юнака зовсім у голові замакітрилось, отож він ні про що, крім подій у свій день народження, не міг думати. І зміна погоди, і солодкі пахощі гіацинтів та троянд були, на його думку, неабиякою ознакою того, що він перебуває під опікою могутньої і доброї феї, і ту дудочку подаровано йому не для порожніх жартів, а для того, щоб він міг, потрапивши у велику біду, викликати її собі на допомогу. І знову Саїдові цілісіньку ніч верзлися замки, чарівні сопілки, і він сам ніби жив у справжньому царстві фей.

На жаль, уже на другий день Саїд переконався, які то нікчемні всі його мрії, що він їх снував і вдень і вночі.

Більшу частину дня караван ішов уперед доброю ходою. Саїд, опліч зі своїм старим приятелем, їхав трохи осторонь, і раптом далеко на обрії пустелі вони побачили якусь темну плямку. Що то була за плямка, ніхто до пуття не знав: одні казали — то купа піску, інші — хмарка, треті — що то, [123] мабуть, зустрічний караван. Тільки літній чоловік, який чимало подорожував пустелею, промовив рішучим голосом, що треба приготуватися, бо то не що інше, як розбійницька банда арабів. Негайно всі чоловіки взялися за зброю і, поставивши жінок та крам усередину, приготувалися зустріти розбійницький напад. Темна пляма поволі посувалась уздовж рівнини й нагадувала своїми обрисами ключ журавлів, коли вони летять у далекі країни. Вершники все швидше й швидше наближались, і тільки-но здійнялися списи в руках чоловіків, як уже вся банда бурею налетіла і на караван, і розпочався бій.