Вільгельм Гауф - Казки

— Он як! — промовив герцог, посміхаючись. — А щодо мене, то ти, мабуть, чекаєш моєї смерті, щоб ознаменувати її, га? Адже ти ще ніколи не подавав мені до столу цього паштету. Однак придумай на сьогодні щось інше, а завтра на обід щоб неодмінно був цей паштет!

— Буде так, як каже ваша світлість! — відповів карлик і вийшов. Тільки ж пішов він засмучений, бо не знав, як готується той паштет. Замкнувшись у своїй кімнаті, він заплакав гіркими сльозами над своєю недолею. Гуска Мімі спитала, чого він журиться, і коли почула про паштет «сюзерен», то промовила: [111]

— Не журися, припини плакати! Цей паштет у мого батечка часто готували, і я приблизно знаю, що для нього треба: візьми того й того стільки й стільки, а коли щось вийде і не зовсім так, то в наших панів не такий делікатний смак, щоб вони добрали толку.

Карлик Ніс аж підстрибнув од радості, благословив той день, коли купив гуску, і заходився готувати королівський паштет. Спочатку він зробив трохи для проби і, побачивши, що вийшло дуже добре на смак, дав покуштувати нову страву обер-кухмейстеру, який також лишився дуже нею задоволений.

Другого дня Якоб зробив паштет у великій посудині і, вийнявши його з печі та прикрасивши квітками, зараз же одіслав ще теплим до столу. А сам одяг свою найкращу одежину й теж подався до їдальні. Коли він прийшов туди, дворецький саме розрізав паштет на скибки і, поклавши на дві срібні тарілочки, подав одну герцогу, а іншу його гостеві. Герцог одразу взяв до рота добрий кавалок паштету, проковтнув, заплющив очі від насолоди і вигукнув:

— Ах, ах, ах! Ну, це й справді король серед паштетів, зате ж і мій карлик — король серед кухарів! Правду я кажу, любий друже? — звернувся він до гостя.

Той узяв малесенький шматочок паштету, добре його розкуштував і в'їдливо посміхнувся.

— Страва зроблена добре, — відповів він, відсовуючи тарілку, — тільки, як я гадав, це не справжній «сюзерен».

Герцог насупив чоло від гніву та невдоволення і почервонів з сорому.

— Нікчемний собако! — люто вилаяв він карлика. — І ти наважився зробити таке своєму [112] панові? Ти хочеш, щоб я покарав тебе за твої підлі витівки й відрубав твою величезну голову?

— Ах, ваша світлосте, змилуйтеся Бога ради! Адже я зробив цю страву, як велять правила нашої науки, і там не може бути ніяких нестач! — сказав Карлик Ніс, затремтівши від страху.

— Це брехня, ледащо! — перепинив його герцог і одіпхнув ногою геть від себе. — Мій гість не кидає слів на вітер, отже, там і справді чогось невистачає. От я тебе самого порубаю на шматки і спечу з тебе паштет!

— Згляньтеся! — скрикнув карлик, падаючи навколішки перед князем і обіймаючи йому ноги. — Скажіть, чого бракує цій страві, чим вона не вдовольняє вашого смаку? Не дайте мені загинути за якусь-то пригорщу борошна з м'ясом!

— Це тобі нічого не допоможе, любий Носе, — відповів князь, усміхаючись. — Я ще вчора знав, що ти не зумієш зробити цієї страви так, як мій кухар. Тут бракує однієї травички, якої у вашім: краї зовсім не знають, — травички смакохоти, — а без неї лишається цей паштет без присмаку. І твій пан ніколи не покуштує такого «сюзерена», як я.

Тоді герцог просто сказився від люті.

— Ні, я таки їстиму його! — несамовито вигукнув він, вирячивши очі. — Присягаюся моєю герцогською честю: або я завтра почастую вас паштетом, якого ви хочете, або голова цього невігласа стирчатиме на списі перед моїм палацом. Іди, собако! Я ще раз даю тобі двадцять чотири години.

І бідний карлик знову пішов у свою кімнату плакатися гусці на свою недолю. Тепер-то [113] він уже неодмінно загине, бо про ту травичку смакохоту він ніколи не чув.

— Тільки й біди? — промовила гуска. — Ну, то в цьому я тобі ще допоможу, бо мене батько навчив розумітися на всяких травах та зіллях. Може, в інший час ти загинув би, але тепер, на щастя, молодий місяць, а саме о цій порі зацвітає та травиця. Тільки спочатку скажи мені, чи є поблизу палацу старі каштанові дерева?

— Та, хвалити Бога, є доволі, — відповів Карлик Ніс, — у парку коло ставка ціла купа каштанів. А навіщо вони?

— Травиця, що тобі потрібна, росте тільки при корінні старого каштана, — сказала Мімі. — Не гай часу, ходімо. Бери мене на руки, а там пустиш додолу, і я тобі допоможу знайти зілля.

Карлик зробив усе, як сказала гуска, і, взявши її на оберемок, пішов до виходу з палацу. Та вартовий, побачивши його, простяг свого списа й загородив дорогу.

— Не можна, друже Носе! Нам заборонено випускати вас із палацу.