Олексій Надемлінський - Маленька Відьма та Кір

— А в неділю ми сходимо кудись, — вибачливо додала мама.

Наступного дня одразу після сніданку Кір вистрибнув через кватирку на гілку дерева.

— Піду прогуляюся, — сказав він і щез у листі.

Маринці теж кортіло на вулицю. Проте вона згадала мамине прохання і з огидою оглянула розгардіяш, що панував навколо. Тоді глибоко зітхнула і витягла з комірчини порохотяг. З неприємною роботою найкраще покінчити якомога швидше.

Щойно запрацював порохотяг, Кір миттю з’явився у кватирці. Він зіскочив на підлогу і підлабузницьким голосом попрохав:

— Дівчино-красунечко, а чи не пройтися тобі заодно і по моїй спині? Розумієш, шерсть на мені почала линяти і свербить неймовірно. Почистиш, га?

Оскільки Маринка відповіла не одразу, Кір додав:

— І не сумнівайся, у боргу я не залишуся.

— Я не про борги думаю, — відказала Маринка. — Я думаю про те, що порохотяг у нас потужний і ти можеш стати лисим.

— Про це не турбуйся, — відказав Кір. — Ну, чого стоїш?

Маринка спрямувала порохотяг на Кіра. Той аж замурчав від задоволення:

— Ох, як добре… Чудово… І між вухами, якщо не важко!

Маринка мимоволі усміхнулася. Всі коти, яких вона знала, страшенно боялися порохотяга. А цей навпаки — навіть муркоче від насолоди. Сказати комусь — нізащо не повірять!

— Досить! — нарешті скомандував Кір.

Маринка вимкнула порохотяг і наказала:

— А тепер не заважай. Я повинна прибрати всю квартиру.

— У мене є зустрічна пропозиція: я скрізь наведу лад за дві хвилини, а потім ми поговоримо. Є одна серйозна розмова.

— А як ти впораєшся із цим прибиранням? — здивувалася Марина.

— А ось так…

Кір із силою ляснув хвостом по підлозі. Маринці здалося, що по квартирі війнув легенький вітерець. А за мить вона закліпала очима: у кімнатах був ідеальний порядок.

— Клас! — вихопилося у Маринки. — Це що, ти начаклував?

— Трохи є, — зізнався Кір.

— Мені б так! Знаєш, я на твоєму місці чаклувала б кожної хвилини. Ну навіщо тобі чекати, коли я прийду зі школи і наллю тобі молока? Ляснув собі хвостом — і пий, скільки хочеш…

Кіт похитав головою.

— Маю тобі сказати, що чаклування — це не з ляльками гратися. Щось подібне, що я оце втнув із прибиранням, я можу робити лише раз на добу. Ну, інколи двічі.

— А якщо частіше?

— Якщо частіше, то це може погано закінчитися… для мене, — зауважив кіт.

А потім він надовго задумався.

— Тут один делікатний момент виник, — повідомив він нарешті.

— Ми що, делікатеси їсти будемо? — посміхнулася Маринка.

— Ти не жартуй. Тут усе серйозно. І навіть дуже.

Маринка сіла на диван і почала пильно дивитися на кота.

— Тут така річ… — продовжував м’ятися Кір.

Маринка терпляче чекала. І навіть про всяк випадок спробувала прибрати серйозного виразу обличчя.

— Тільки спочатку постарайся спокійно вислухати мене і не робити нічого доти, доки я тобі не розповім про все, — попрохав кіт. — Гаразд?

— Уже домовилися, — відказала Маринка.

— Сталося це в той день, коли ти з’явилася на світ, — здалеку почав кіт. — Мушу зауважити, що ти народилася… відьмою… Тому з дитинства ти й бачиш усе не зовсім так, як інші люди. Тільки не роби великих очей і не здіймай галасу…

Кір перевів подих і очікувально поглянув на Маринку. Він сподівався, що дівчинка вчинить щось таке… Проте та лише знизала плечем і сказала:

— Я й не думала кричати… А я можу чаклувати?

— Зараз ні. З часом — ще й як! Тільки спочатку треба отримати нові знання. І тут виникає питання — чи захочеш ти цього навчитися, чи ні. Ти можеш відмовитися і проживеш звичайне людське життя. А можеш піти шляхом казок, чарівництва та чаклунства. Вибір за тобою.

Маринка мовчала. Вона й сама не розуміла, чому втрималася від крику радості чи переляку. Мабуть тому, що це було занадто несподівано. Вона почувалася так, ніби її вдарили м’якою, але дуже важкою подушкою.

— Мене відішлють до школи магії? — запитала вона за хвилину.

Кіт заперечно похитав головою:

— Шкіл магії не існує. Це просто така красива вигадка для людей. Якщо буде настрій, колись розповім, чому шкіл магії не може бути. Тож вирішуй — потрібно воно тобі чи ні. Якщо так, то я буду мати за честь почати тебе вчити.

— І я зможу теж чаклувати, як ти? — запитала Маринка. — Раз на добу?

Кіт гмукнув:

— Ти ж не кішка. Відьма може чаклувати хоч би й цілодобово. Хоча, звісно, і їй магією та чаклунством зловживати не варто. Але… якщо ти скажеш «ні», то забудеш про нашу розмову й проживеш звичайне і досить гідне людське життя. Я не вимагаю відповіді негайно. Подумай до понеділка, а в понеділок скажеш, що ти вирішила. І завваж, що через дві хвилини сюди увійде твоя мати…. Гадаю, не варто нагадувати, що наша розмова повинна залишитися в таємниці.