Олексій Надемлінський - Маленька Відьма та Кір

Вона не запам’ятала вершника — тільки чарівного білого коня. Маринка навіть заплющила очі від цього сліпучого білого кольору. А істота схилилася до неї, дмухнула прохолодним повітрям і безгучно вдарила копитом.

Потім вершник з єдинорогом розвернулися до вікна і почали дуже повільно витікати назад. А коли майже щезли, єдиноріг пошепки мовив лише одне слово: «Дякую!»

Дивна річ, але від такого простого слова Марині зробилося легше, і вона провалилася в сон — але не той хворобливий сон, який буває під час гарячки, а в простий, здоровий сон натомленої за день людини. Крізь нього Маринка чула, як до кімнати увійшла мама. Вона доторкнулася губами доньчиного чола і сказала бабусі, що стояла в дверях кімнати:

— Здається, температура спала.

…А вранці дівчинка прокинулася, наче нічого й не було. Але мама та бабуся ще протримали її в ліжку цілу добу.

Маринка не розповіла про дивну істоту. І без того мама вважала її фантазеркою. Вона не розповіла про це і подругам — бо ті вміли тільки хихотіти. А ось бабусі Оксані розповіла. У відповідь вона поцілувала її в чоло і шепнула: «Молодець, що нікому про це не сказала. Прийде час — сама у всьому розберешся».

А потім якось вона почула, як бабуся розмовляє з мамою на кухні.

— Маринка зростає такою фантазеркою, — скаржилася мама.

— А що ти хотіла? — запитала бабуся.

— Щоб дитина на життя дивилася реально.

Бабуся дзенькнула чи то сковорідкою, чи каструлею.

І несподівано сказала:

— Є багато чого на світі, друг Гораціо, що й не снилося нашим мудрецям!

— Мамо, залиш свого Шекспіра в спокої, — образилася Тетяна Григорівна. — Зараз не шістнадцяте століття!

— Ти хочеш, щоб я їй про розв’язання диференціальних рівнянь розповідала? Ні, краще вже хай вчиться готувати, розуміти хороші вірші і мріяти… А ще — дивитися на світ своїми очима, своїми, а не моїми чи твоїми…

Чомусь Маринка подумала, що ця розмова добром не закінчиться, тому навмисне голосно затупотіла ногами і забігла в кухню. Дивна розмова між мамою та бабусею Оксаною припинилася сама собою…

І ось настав той день переїзду. Як ви розумієте, це не надто хвилювало Маринку. Її більше тішило те, що буде після переселення. А саме — вона чекала від мами обіцяного кошенятка.

На те, що у неї буде кошеня одразу після переїзду, Маринка не сподівалася. Вона занадто добре знала свою маму, у якої, звичайно, одразу з’явиться безліч невідкладних справ, і їй буде «не до того».

На обіцяне від мами потрібно було чекати дуже довго — це Маринка засвоїла з раннього дитинства. І все ж день переїзду наближав її до здійснення мрії.

День був весняний, але похмурий. Мама посадила Маринку на заднє сидіння автомобіля, і вони поїхали оглядати свою нову квартиру. Попри похмуру погоду, і у мами, і у дочки настрій був дуже добрий.

Тетяна Григорівна впевнено вела машину.

Їх обігнало дуже брудне авто. Ззаду на машині хтось неакуратно написав на бруді пальцем: «Я схожа на свого власника». І Марина з мамою усміхнулися. Зненацька щось ляснуло, загуркотіло, автомобіль хитнуло туди-сюди, і він, упершись у бордюр, зупинився.

— Тільки цього ще не вистачало! — пробубоніла мама.

— А що сталося? — запитала Маринка.

— Карбюратор зачепився за радіатор, — відповіла вона словами своєї звичної приказки.

Маринка вже знала, що після такої відповіді краще не ставити зайвих питань.

Мама вийшла з машини. Маринка — слідом за нею. Заднє ліве колесо зморщилося і стало схоже на обличчя людини, яка необачно з’їла цілий лимон.

— Страшніше від цвяха в черевику може бути тільки цвях у колесі.

— Що будемо робити? — поцікавилася Маринка.

— Трошки забруднимося, поміняємо пробите колесо на запасне та й поїдемо собі далі.

— Тобі допомогти?

— Гадаю, що я сама швидше впораюся. Колесо, доню, має міняти лише одна людина. Інакше один понадіється на іншого — і врешті якийсь болт буде незатягнутий. Але найприкріше те, що до нашого будинку ми не доїхали якихось двісті метрів.

Поки мама поралася з колесом, Маринка стояла поруч і озирала навколишні краєвиди. Нові Осокорки нічим не вирізнялися з-поміж інших нових районів. Таких Марина бачила багато. Тому її увагу привернув кіт. Він сидів неподалік і дивився на дівчинку зеленими очима.

Кіт був великим. І чорним. Власне, він був не зовсім чорним. Чорні смуги на боках сусідили зі світлими. Кіт дивився на дівчинку так, наче намагався загіпнотизувати її.