Олексій Надемлінський - Маленька Відьма та Кір

— Ти в мене справжня господинька, — похвалила її мама.

— Тоді, може, заведемо собаку?

Маринчине запитання заскочило маму зненацька. Було видно, що вона навіть зніяковіла, тож почала здалеку:

— Розумієш, доню, зі собакою потрібно багато гуляти. Щодня. І навіть по кілька разів на день. Але не це найважче. Адже доведеться виводити її дуже рано, а ти й так не висипаєшся — вранці тебе не добудитися.

— Це точно, не добудитися, — зітхнувши, погодилася Маринка.

— Ось бачиш. Тому облишмо цю ідею на деякий час. Я теж дуже хочу собаку, але сама бачиш, що зараз обставини сильніші за нас.

Маринка кивнула і тут же запропонувала інший варіант:

— Ма, а давай тоді заведемо кошеня! Кішку вигулювати не треба — кішки гуляють самі по собі. До того ж вони такі милі!

Мама зітхнула:

— Гаразд, буде тобі кішка. Тільки давай спочатку переживемо переїзд в Осокорки. Знаєш, у народі кажуть: «Два переїзди — як одна пожежа».

— А скоро ми туди переїдемо?

— Скоро. Туди вже меблі завезли. Залишилося деякі дрібниці доробити.

Потрібно сказати, що у Маринки була одна дивина або особливість — називайте це, як хочете. Річ у тім, що вона з дитинства часто бачила те, чого більшість людей бачити не можуть.

Скажімо, їхала Маринка (а вона була тоді зовсім маленька, та й мамина фірма ще тільки починала розвиватися, тому доводилося їздити громадським транспортом) з мамою в автобусі. Поруч із ними сиділа молода вродлива жінка. У неї було довге світле волосся, блакитні очі та чарівна усмішка — білозуба, відкрита та доброзичлива. Тобто це було видно всім.

А Маринка глянула і коротко, але голосно повідомила:

— Стара відьма!

Мама тоді обурилася і почала пояснювати Маринці, що «недобре так казати». А дівчинка все не могла зрозуміти, чому ніхто не бачить, що світле волосся та блакитні очі — всього лише оболонка… дим… або пара… навколо старої маленької сухорлявої бабусі з розкошланими патлами, беззубим ротом і злим поглядом… І ще Маринка відчувала, що до цієї «тітоньки» зовсім не варто наближатися. Мати тоді не зрозуміла її. І сказала, що «вона все вигадує».

Потім ще було багато таких випадків — Маринка вже і не могла згадати їх усіх. Але особливо їй запам’яталася пригода з бездомним собакою. Трапилося це незадовго до того, як бабусю забрали до лікарні.

Узагалі-то це було дуже схоже на казку.

Вони тоді з мамою вийшли з магазину. Мама купила Маринці пачку печива. Дівчинка витягла з пачки одне і заходилася хрумтіти. І тут мама сказала, що їй потрібно негайно повернутися до магазину. Вона залишила доньку із сумками перед входом і зникла за дверима.

Маринка терпляче чекала і їла своє печиво, аж раптом побачила…

На перший погляд це був старий облізлий бездомний пес. Тобто це помічали інші. Але Маринка бачила білу істоту, що була дуже схожа на коня. Тільки на лобі у цього коня стирчав невеликий ріг. Дівчинка пригадала, що такі роги носить фантастична істота, що зветься єдиноріг.

Але найжахливіше те, що на боці в єдинорога була страшна рана: весь бік тварини був закривавлений. Густа кров скрапувала на асфальт.

Маринці до сліз стало шкода цю прекрасну істоту. Вона була готова зробити все, що завгодно, аби тільки допомогти їй.

Дівчинка й сама не помітила, як опинилася біля цієї дивовижної тварини і віддала їй все печиво. Бездомний пес — чи то дивний кінь — обережно брав м’якими теплими губами хрумкі кружальця і ковтав їх. І рана на його боці чарівним чином затягнулася. А тоді…

Білосніжний кінь-єдиноріг раптом вдарив копитом і… розправив свої крила (і де тільки вони у нього були заховані?). А потім злетів у небо.

У Маринки тоді навіть запаморочилося в голові.

Із магазину вийшла мама. Вона про щось запитала. Маринка не відповіла. Тоді мама доторкнулася губами до лоба Маринки й вигукнула:

— Доню, та в тебе жар!

Далі Маринка пам’ятала тільки те, що опинилася у своєму ліжку. Пухнаста ковдра важко тисла на неї. А ще було то дуже жарко, то аж тіпало від холоду.

Потім приїхали лікарі в білих халатах. Але колір їхніх халатів був брудним проти білосніжного кольору того чи то напівконя, чи напівпса…

Лікарі хитали головою і тихо пропонували відвезти дівчинку до лікарні. Мама щось голосно сказала їм. Лікарі знизали плечима, зробили Маринці укол та поїхали.

А потім… потім сталося справжнє диво… Вночі в маленьку щілину кватирки прослизнув вершник — справжнісінький вершник. Тобто Маринка розуміла, що цього не може бути, але… так було. Замість коня під вершником була та біла істота, яку Маринка пригостила печивом.