Стівен Кінг - Чотири після півночі

Після цих слів на протилежному кінці дроту запала довга замислена мовчанка. Мортові не терпілося її увірвати, але він цього не зробив. Бо хотів дати Ґреґові весь потрібний час на роздуми.

— Здавалося, що він сам не свій, — нарешті сказав Ґреґ. — Він був неуважний… наче десь далеко думками витав. Я списав це на задавнену втому, але, може, то було щось інше. Або частково щось інше.

— А він не міг щось від тебе приховувати?

Цього разу пауза не надто затяглася.

— Не знаю. Міг. Це все, що я можу сказати напевно. Шкодую вже, що не побалакав із ним трохи довше й не натиснув трохи сильніше.

— Я думаю, нам варто поїхати до нього додому, — сказав Морт. — Просто зараз. Ґреґу, все сталося так, як я тобі й розказував. Якщо Том цього не підтвердив, це може означати, що мій дружбан залякав його до всирачки. Зустрінемося там.

— Добре, — знову стривожився Ґреґ. — Але, ти знаєш, Том не з тих, кого можна легко залякати.

— Колись так і було, я переконаний, але тепер Томові сімдесят п’ять. Я думаю, що старшим ти стаєш, то легше тебе залякати.

— То що, до зустрічі там?

— Дуже вдала думка. — Морт повісив трубку, вихлюпнув решту бурбону в раковину й поїхав додому до Тома Ґрінліфа на «б’юїку».

Коли Морт під’їхав, Ґреґова машина вже була припаркована на під’їзній доріжці. Томів пікап «скаут» стояв біля чорного ходу. На Ґреґові була фланелева куртка з піднятим коміром; з озера віяв пронизливий вітер, і було холоднувато.

— З ним усе добре, — одразу ж сказав він Мортові.

— Звідки ти знаєш?

Обидва говорили стишеними голосами.

— Я побачив його «скаут» і пішов до чорного ходу. Там записка пришпилена, а в ній сказано, що в нього був важкий день і він рано ліг спати.

Широко всміхнувшись, Ґреґ відкинув довге волосся, що лізло йому в обличчя.

— А ще там написано, хай всі, хто до нього регулярно звертається, дзвонять мені.

— А записка його рукою написана?

— Ага. Старечий почерк, мов курка лапою. Я б його де хоч упізнав. Я обійшов навколо будинку й зазирнув через вікно в його спальню. Він там. Вікно зачинене, але дивно, як ті кляті шибки не полопалися, так гучно він хропе. Хочеш сам подивитися?

Зітхнувши, Морт похитав головою.

— Ґреґу, але щось не так. Том бачив нас. Нас обох. Того типа якийсь ґедзь укусив через кілька хвилин після того, як Том проїхав, і він схопив мене за руки. У мене синці лишилися. Покажу тобі, якщо хочеш побачити.

Але Ґреґ похитав головою.

— Я тобі вірю. Що більше я про це думаю, то менше мені подобається те, як він говорив про те, що ти був зовсім сам, коли він тебе бачив. З ним було щось… не так. Уранці я з ним іще раз поговорю. Чи можемо поговорити разом, якщо схочеш.

— Було б чудово. О котрій?

— Може, прийдемо до парафії десь о пів на десяту? Він на той час уже встигне вихилити дві-три чашки кави… а до нього краще не підходити, поки він кави не нап’ється… і тоді ми зможемо ненадовго стягти його з того триклятого риштування. Може, життя йому врятуємо. Що скажеш?

— Добре, — Морт простягнув руку. — Пробач, що змусив тебе ганятися за привидами.

Ґреґ потис йому руку.

— Не варто вибачатися. Тут явно щось не так. І я рішуче налаштований з’ясувати, що саме.

Морт сів у свій «б’юїк», а Ґреґ умостився за кермо пікапа. Вони роз’їхалися в протилежні боки, залишивши змученого старого відсипатися.

Сам Морт не спав майже до третьої ранку. Він неспокійно крутився під ковдрою, поки його постіль не стала нагадувати поле битви, а він сам більше не міг це терпіти. Відтак у якомусь заціпенінні побрів у вітальню й ліг на канапу. Обдерши гомілку об мандрівний кавовий столик, монотонно вилаявся, ліг, зручно вмостив подушки під головою і майже миттєво провалився в чорну діру.

Прокинувшись о восьмій наступного ранку, Морт зрозумів, що почувається на диво бадьоро. Але так йому здавалося тільки до тієї миті, коли він спустив ноги з канапи й сів рівно. Саме тоді в нього й вирвався стогін, такий гучний, що більше нагадував притлумлений крик, — і сидіти він зміг лише якусь мить, шкодуючи, що не може одночасно контролювати спину, коліна й праву руку. Найгірше було з правою рукою, тому Морт вирішив тримати її. Десь він читав, що в стані паніки люди можуть демонструвати ледве не надприродну силу; що вони нічого не відчувають, коли піднімають автомобілі, під якими застрягли малі діти, чи голими руками душать убивць-доберманів, а всю напругу, яка охоплювала їхнє тіло, відчувають лише потім, коли відступає хвиля емоцій. Тепер він у це повірив.