Володимир Кашин - Тайники розкриваються вночі

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Художник ВІКТОР КУЗЬМЕНКО

Рейсовий Ту-104, який прибув до Києва з Владивостока, легко торкнувшись землі, стрімко помчав бетонною доріжкою і завернув до перону. Пасажири перевели подих і почали звільнятися від поясів, якими поприв'язували себе до крісел перед посадкою.

Гарненька, не за віком поважна бортпровідниця вийшла з пілотської кабіни в салон і, зачекавши, поки стихне гул двигунів, оголосила:

— Прошу всіх залишатися на місцях. Перевірка квитків.

Унизу, біля літака, чекало троє. Коли підвели трап, двоє з них піднялися в салон; перший в аерофлотській формі, другий — у звичайному цивільному костюмі. Йдучи між рядами крісел, швидко проглядали квитки. Пасажири, в котрих квитки перевірили, виходили з салону і, спустившись униз, забирали свої речі, які тим часом вивантажували з літака.

Усе відбувалося без метушні. Бортпровідниця з гідністю супроводжувала контролерів: адже без квитка вона нікого не посадила. Та ось контролери затрималися біля літнього чоловіка, одягненого в гарний сірий костюм.

— Де ви брали квиток? — спитав контролер.

— Як «де»? В Іркутську.

— В якій касі?

— В порту.

Пасажир невдоволено знизав плечима. Кінець кінцем, яка різниця, де придбано квиток!

— З'ясуємо, — сказав контролер. — Зачекайте, — а сам пішов далі.

Той, що був у цивільному, сів у крісло поруч громадянина з Іркутська.

— Неподобство! — обурювався пасажир. — «Зручно, швидко, комфортабельно!» — саркастично повторював рекламне оголошення аерофлоту, що закликало користуватися повітряним транспортом. — Яке мені діло до ваших квитків! Я поспішаю.

Він глянув у віконце на аеродромне поле, де вже стелилося проміння вечорового сонця.

Та ось салон літака опустів. Чоловік у цивільному підвівся і, показавши пасажирові міліцейське посвідчення, промовив:

— Тримайтеся спокійно! Йдіть зі мною. Пасажир рушив до виходу.

— Заждіть! — зупинив його оперативний уповноважений. — А речі?

— Я без речей, — не повертаючи голови, різко відповів той.

— Ви забули чемодан. — Оперативник кивнув на крісло, з-під якого видні вся ріжок невеличкого чемодана.

— Це не мій, — рішучо заперечив пасажир.

— Як то не ваш? — розгнівалася бортпровідниця. — Ще коли в Іркутську сідали, зауважила вам, чому не здали в багаж…

— Візьміть чемодан! — наказав оперативний уповноважений.

— Не братиму чужих речей, і ви не маєте права змушувати! — огинався пасажир, але все-таки витяг чемодан з-під крісла.

— Це не мій, — відсапуючись, повторював. — Я протестую!..

Оперативник записав у блокнот прізвища свідків: контролера аерофлоту, бортпровідниці.

— Дякую, товариші, за допомогу!..

Пасажира запросили в машину. Коричнева «Победа», круто розвернувшись, під'їхала до службового входу аеропорту. Двоє оперативників разом із затриманим увійшли до кімнати чергового, де на них чекав начальник відділу міської міліції підполковник Вовченко.

— Це неподобство! Яке ви маєте право? — гарячкував іркутський пасажир. — Будете відповідати!

Чорні, з густою просинню, наче тернові, очі горіли гнівом, виголені щоки вкривались плямами.

— Сідайте! — кивнув на стілець підполковник Вовченко, теж немолодий чоловік із спокійними, уважними очима. — Ваше прізвище?

— Жуков! — Пасажир з Іркутська витяг паспорт і мало не шпурнув його на стіл. — Я скаржитимусь, — уже трохи тихше додав він. — Це— старі, засуджені методи!

Підполковник відвів погляд од паспорта.

— Ви хіба обізнані зі старими методами?

Жукову здалося, що в очах підполковника пробігла іронічна іскорка. Важко опустився на стілець.

— Жуков… Він же — Носков… Правильно?

— Ви мене з кимось плутаєте. Це непорозуміння.

Вовченко, немов перевіряючи себе, ще раз глянув у розгорнену папку. Там лежало кілька фотографій. Те саме вилицювате обличчя, характерний ніс з ямкою на кінчику, ледь помітний шрам над бровою і такі ж сердиті, глибоко посаджені очі.

— Відімкніть свій чемодан!

— У мене немає ніякого чемодана… Цей — силоміць нав'язали ваші працівники.