Володимир Кашин - Тайники розкриваються вночі

Жуков мовчав.

Робітники підписали протокол обшуку і вийшли.

— Дозвольте закурити, — потягся до свого портсигара Жуков.

— Прошу, — підсунув пачку сигарет Вовченко.

— Ні, ні, — поморщився Жуков. — Я курю тільки свої, тільки «Честерфілд».

— Але ці не гірші, — твердо відповів підполковник, підсовуючи ближче до себе портсигар, якого він хотів пізніше роздивитися детальніше.

Жуков кисло посміхнувся і, взявши сигарету з пачки підполковника, прикурив.

— Ну то як, будете говорити?

— Котра зараз година, громадянине начальник?

— Пів на десяту.

— Літак прибув о дев'ятій… Ми з вами й так забалакалися. — Змінивши тон, Жуков коротко й сухо відрізав — Я сказав усе.

— Ну, що ж, — підвівся Вовченко. — Маємо час. Раджу добре подумати. Розкажете чесно, полегшите свою долго… Ех, Жуков, Жуков… — зітхнув він. — І не хлопчисько, здається… Давно треба було покінчити з усім цим. До пенсії маклерською діяльністю у валютників, як бачите, всо одпо не дослужитесь…

— У нас різні погляди і смаки, громадянине начальник. Я, наприклад, не люблю курити отаку дешеву гидоту. — Жуков зневажливо затовк у попільниці недокурок. — Однаково більше нічого не скажу.

— Ще повернемось до цієї розмови, — пообіцяв Вовченко і, кивнувши на валютника, наказав майору — Відвезіть в управління.

У той час, як літак з Далекого Сходу наближався до міста, від залізничного вокзалу Київ-Пасажирський відходив поїзд на південь. Сповнені того незвичайного почуття, коли людина іще вдома, але думками вже далеко, пасажири вмощувалися на своїх полицях, товклися в проході біля відкритих вікон. Минали останні хвилини. Все, що треба було зробити й сказати на прощання, зроблено й сказано. Ті, що від'їздять, і ті, що залишаються, з однаковим нетерпінням чекали гудка. Та ось вагони гойднулися, люди полегшено зітхнули і враз, ніби засоромившись своїх почуттів в останні хвилини, жваво замахали одне одному руками, хусточками, капелюхами.

Дівчина-провідниця в десятому вагоні опустила на східці залізну ляду, коли побачила, що за поїздом біжить чорнявий юнак у синьому спортивному костюмі з невеличкою валізкою в руці.

Провідниця не встигла підняти ляди, як юнак наздогнав вагон і, підстрибнувши, вчепився за поручні. Все сталося так швидко, що дівчина розгубилася і злякано закричала. На її крик у тамбур вискочив якийсь пасажир, схопив юнака за ліву руку і допоміг влізти у вагон.

— Так і під колеса можна попасти, — пробурмотів цей кремезний кругловидий чоловік років тридцяти п'яти, старанно витираючи запилену полу модного ясно-сірого піджака.

— Спасибі! — віддихуючись і ніяково всміхаючись, подякував хлопець. — Тільки нащо було кричати, — дорікнув провідниці.

Дівчина вже отямилась і верескливо накинулась на нього:

— А квиток у тебе є?

— Звичайно. Десятий вагон, четверте місце.

— Ну от, — сплеснула руками провідниця. — А четверте зайняте!

Провідниця підозріло розглядала картонний прямокутничок, придивлялася до компостера.

Поїзд уже погойдувався на стрілках, виходячи з станції. Раптом гуркіт реактивних двигунів велетенського літака заглушив усі інші звуки, і тінь Ту-104 ковзнула по вагонах.

І чорнявий юнак, і пасажир, який допоміг йому вскочити до вагона, мимоволі підвели голови. Але ні один, ні другий не відчули, що приліт цього лайнера якоюсь мірою зачепить і долю кожного з них.

— Знову каси наплутали, — зітхнула провідниця, — тільки у Білій Церкві звільниться місце — чекайте.

Юнак спокійно поставився до такої перспективи. Відтяг од стінки в коридорі стільчик і мовчки сів.

Коли провідниця зайшла в купе, вмостив на коліні дорожну шахівницю і, розставивши маленькі намагнічені фігурки, взявся розв'язувати шахову задачу.

Поїзд мчав серед густого лісу, який то відкривав на мить сонце, що заливало вагон сліпучим сяйвом, то знову кидав на вікно густу рухливу тінь.

Пасажир, що допоміг юнакові, сидів один у крайньому двомісному купе і крізь відчинені двері з цікавістю спостерігав за юнаком, немов вивчаючи його. Раптом гукнув у коридор:

— Ну, хрещенику, ходи сюди, зіграємо.

Ніяково всміхаючись, юнак зайшов. Пасажир двомісного купе добре грав у шахи, і юнакові спочатку було непереливки. Хитромудрі атаки, до яких він щоразу вдавався, наражалися на міцну оборону, і хлопець мусив здати партію.

— Ану, ще! — Вміла гра партнера викликала повагу до нього і бажання реваншу.