Володимир Кашин: ...I жодної версiї!

Труп уже повезли в морг. Слiдчий Спiвак, судмедексперт та експерт-кримiналiст теж залишили цей дiм по бульвару Давидова. А полковник Коваль усе не йшов iз квартири загиблого. Чогось не вистачало йому, щоб повнiстю поринути в розв'язання задачi, яка постала перед ним. Не вистачало потрiбних даних, точки вiдлiку, якогось поштовху, щоб напружено запрацював його мозок.

Запитання поки що було дуже загальним: що ж сталося у цiй квартирi? Нещасний випадок, самогубство чи злочин?

На широкiй, низенькiй тахтi крейдою був накреслений контур тiла померлого. Тут лежав молодий чоловiк, що задихнувся вночi вiд газу. Бiлявий, з гарним, мов намальованим, обличчям, риси якого не змогла спотворити навiть смерть, — здавалося, просто заснув i ось-ось прокинеться i спитає: "А що ви, громадяни, тут робите?" Тiльки глибокi тiнi, якi запали пiд очима, поблiдла шкiра на обличчi та нiс, який уже загострився, свiдчили, що це — на жаль! — не сон.

Чим же викликана ця трагедiя?

Де справжня причина смертi цього красеня?

Майже порожня пляшка коньяку, розкиданi по столу цукерки, пирiжки з "Кулiнарiї", один з яких був надкушений, тарiлки з нарiзаною пiдсохлою ковбасою, сальнi вiчка якої уже засльозилися, з кружечками лимона, чарки та двi чистi чашечки з кавового сервiзу, що стояли бiля тарiлок, давали простiр будь-яким припущенням.

Дмитровi Iвановичу схотiлося iще якийсь час побути на мiсцi подiї, щоб заглибитися в атмосферу, яка оточувала загиблого. Опустившись у крiсло, полковник пильно оглядав кiмнату, де, як звичайно пiсля обшуку, навiть поверхового, панувало безладдя: висунутi шухляди серванта, складенi на пiдвiконнi та двох стiльцях папери господаря.

Однокiмнатна квартира була умебльована багато, навiть з претензiєю на певний стиль: обабiч широкого вiкна i скляних балконних дверей висiли важкi портьєри, двi картини в бронзованих рамах, що зображали якихось химер, явно були оригiналами, бiля тахти, так само, як i сервант, з чеського гарнiтура, стояв модний торшер-бар. I м'яке килимове покриття пiдлоги, i штори на вiкнах — усе було витримане в темних, приглушених тонах. Над округлим низьким столиком, бiля якого опустився у крiсло-вертушку Коваль, на регульованому шнурку звисав кулястий абажур. Одна стiнка була закрита лакованими стелажами, повними книжок. I здавалося, тiльки бiла гiпсова нiжка в такому ж бiло-нiжному черевичку, поставлена на високу дерев'яну рiзьблену пiдставку у кутку кiмнати та наклеєне у простiнку мiж вiкнами велике метрове фото голого дiвчатка були несподiваними тут i порушували строгий стиль оздоблення.

Коваль пiдвiвся з крiсла i, нечутно ступаючи по килимовому покриттю, пiдiйшов до вiкон, шибки яких мороз розмалював вiзерунками.

Незважаючи на те, що вiкно тривалий час було вiдчинене, важкий кислуватий дух — сумiш запаху спиртного, газу та iще чогось дуже в'їдливого — й досi не вивiтрився.

Полковник знову вiдчинив його. Тепер з висоти дев'ятого поверху йому побачилися однаковi, як близнята, прямокутники будинкiв, якi були зведенi у шiстдесятих — сiмдесятих роках, коли активно забудовувався цей почасти намитий днiпровським пiском мiкрорайон, що мав офiцiйну назву «Русанiвка», а серед людей — «Венецiя», бо являв собою острiв, оточений каналом i рукавом Днiпра. З вiкон було видно гострi верхiвки замерзлих тополь, що виладналися уздовж широкого, завдовжки мало не з кiлометр, що круто повертав вдалинi до Березнякiв, бульвару Давидова, зараз вкритого притоптаним снiгом. Ходили чутки, що й бульвар за проектом мав бути каналом, i тодi б на Русанiвцi головним транспортом, як i в справжнiй Венецiї, стали б гондоли з гондольєрами. Але це коштувало б дуже дорого, мiський бюджет не змiг собi таке дозволити, i по бульвару, так само, як i вулицею, уздовж протоки стали ходити по колу звичайнi крутобокi свiтло-коричневi «Iкаруси». I тiльки прогулянковi розмальованi човновi причали, якi щолiта пришвартовувалися на протоцi з обох бокiв Русанiвки, живили голубу назву «Венецiя», що так припала до душi мешканцям мiкрорайону та екскурсоводам.

Деякий час Дмитро Iванович стежив за поодинокими людськими постатями, що снували внизу, на вулицi, поглядав на невеличку групку людей бiля пiд'їзду, очевидно, пожильцiв, що обмiрковували подiю, яка сталася у їхньому домi. Потiм з-за повороту раптом з'явився пiдйомний кран. Похитуючи стрiлою, мов хоботом, зупиняючись, схожий на слона, вiн повiльно рухався бульваром.

"Русанiвку суцiль забудовано, — подумалось Ковалю, — куди ж вiн суне?"