Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 3

Scan, OCR (c) gun-fan

На війні час нерідко буває дорожчий за хліб і патрони. Тільки новачок у солдатському фахові довго мізкує, зволікає і марно тратить хвилини, чекаючи на годину відпочинку. Бувалий же фронтовик одразу може заснути по команді, а прокинувшись – одразу піти в бій. На привалі негайно почистить зброю, пришиє ґудзика, попоїсть консервів із сухарем, бо знає: доля його невідома – будь-коли може пролунати новий наказ. Вміння ощадити хвилини дуже потрібне кожному, хто не бажає марнувати днів своїх; солдатові воно необхідне не менше, ніж уміння влучно стріляти.

Командир полку наказав екіпажеві «Рудого» чекати свого командира в Рітцені, щойно здобутому радянськими й польськими військами. Танкісти разом із розвідниками Чорноусова негайно розташувалися в цегляному будинку на головній площі. На першому поверсі влаштували лазню та пральню, поверхом вище, у просторій, майже порожній кімнаті – штаб-квартиру.

У вікно, де вже давно не було шибок, а подекуди й рам, вирваних вибуховими хвилями, до кімнати вливалося нагріте сонцем повітря та долинав характерний гомін військових підрозділів, які в прорив прямували на фронт. Містом проходили піхотні батальйони, артилерійські дивізіони, важкі саперні колони й транспорти з боєприпасами.

У безхмарному блакитному небі патрулювала двійка винищувачів, виблискуючи на сонці, креслила широкі кола.

Запах квітневої зелені змішувався з гострим духом бензину й мастил, а стугін автодвигунів – із хрускотом кроків та брязкотом зброї. Чутно було вигуки й розмову, а часом, наче повів вітру, дзвінко долинали й затухали пісеньки про Касю, яка виганяла воликів, про російську річку, широку й глибоку, мов Вісла, й про цигарку з махорки на двох. Російські та польські слова спліталися так тісно, що інколи зразу й не розбереш, хто марширує, хто співає. Фронтовики ділилися один з одним не лише махоркою та патронами, не тільки сухарями та гранатами, але й словами. Нікого не дивувало, коли росіянин запитував: «Ктура годзіна?», гукав: «Напшуд до дябла!», або коли поляк говорив «бомбежка» чи «картошка». Це нікому не здавалося дивним, бо спільна праця і спільна боротьба потребують спільної мови.

Расцветали яблони и груши,

А я сподне упрасоваць муше, -

виспівував Саакашвілі не грузинською, не російською і не польською, проте зрозумілою всім мовою.

Він стояв біля покритої ковдрою дошки, один кінець якої лежав на підвіконні, а другий на перекинутій боком шафі. Підв'язаний картатою хустиною, схожий у цьому вбранні на шотландця, справді прасував штани здоровою кравецькою праскою, в середині якої тліло вугілля. Щохвилини він кидав свою роботу, вимахував праскою в повітрі, щоб роздмухати жар, а коли знову брався до діла, з мокрої матерії бурхала сива пара.

На клубах пари, так само, як на воді або вогні, можна ворожити, можна в них побачити майбутнє, і часом ті клуби своєю формою скидаються на танк, який означає дружбу, або на ліс, який провіщає подорож, або на стрічку з дівочих кіс. Та дарма, що Григорій кропив добряче, – сьогодні нічого не показувалося. Протяг з вікна розганяв пару й разом з нею всякі шанси на ворожбу. Коли б хоч Лідка була, можна б про сердечні справи погомоніти. Голодний голодного зрозуміє. Але вона десь при штабі, працює на генеральській радіостанції, а там офіцерів – мов патронів у автоматному диску, та всі як один показні, вродливі…

Пирснув з рота водою, пришкварив праскою і різко провів нею по штанях, не дуже розуміючи, що його так схвилювало. Може, Чорноусов або Томаш – перший стукав і стукав молотком, а другий висвистував одну й ту саму мелодію.

Рядовий Черешняк присів босий навпочіпки в кутку; на підлозі, біля почепленої на цвяшку ротмістрової конфедератки й відшуканого рюкзака. Насупившись, пришивав ґудзика схожою на шило голкою і товстою, вдвоє скрученою ниткою.

Пришиваючи, думав про те, як людині не щастить. Ось, наприклад, добряча гармошка пропала, а мізерні чоботи, що їх уночі залишив під стіною у ворожому тилу, вціліли. Простояли собі на тому самому місці, поки він крізь фронт прокрадався, і навіть під час штурму ніхто їх не зачепив, і снарядом не розірвало. Коли б пропали, нічого не вдієш, на те й війна, мусили б видати нові, бо солдатові босоніж не личить. А коли б не видали, то він сам у будь-якого цивільного за законами війни міг би забрати – адже, коли йде бій, не годиться, щоб цивільний, та ще й ворог, тупотів цілими підошвами, а солдат світив голими п'ятами.