Януш Пшимановський: Чотири танкісти і пес – 3

– Мій номер, – сказав Черешняк, дивлячись на німцеві чоботи.

Німець раптом випустив ручку коляски, й вона з розгону прокотилася по вулиці ще кілька метрів. Ставши струнко, поволі підніс руки вгору. Лише тепер хлопці побачили, що замість правої руки в нього шкіряний протез, прикріплений металевими шинами до ліктя.

– Хочеш брати – то бери, – сказав Єлень.

– Ні, – рішуче відмовив Черешняк. – Доношу старі. Не оглядаючись на каліку, вони пішли далі.

– Цікаво, скільки він постріляв людей, поки втратив руку, – сказав Саакашвілі, але зразу ж додав: – А може й нікого…

Бруківка закінчилася, і над ровом, вздовж великого саду, танкісти вийшли на околицю. Попереду простягалося поросле рідкими кущами пустирище, яке далі поступово переходило в височину. Посередині пустирища руділи зарослі бур'янами печі, сіріли дахи сушарні й стирчав пощерблений снарядами димар. Зупинилися серед яблуньок, укритих блідо-рожевими тугими пуп'янками, які за кілька днів мали розквітнути. Густлік, висунувшись на крок уперед, оглядів у бінокль околицю і відразу на тлі жовтавого лужка запримітив вівчарку.

– Правду казав старшина, – обернувся він до друзів. – Шарик є, значить, і вони десь близько.

Поклавши долоні на повішений на грудях автомат, Густлік попрямував уперед. За ним Григорій і Томаш; вони мимоволі пішли обабіч сілезця. Один оглядав територію праворуч, другий ліворуч, страхуючи товариша, ця звичка лишиться в солдатів ще надовго по війні.

Проминуть роки, і колись син чи дочка звернуть на це їхню увагу, а вони всміхнуться збентежено та й обернуть усе на жарт, бо фронтові звички видаються смішними за мирних часів.

У квітні і945 року війна ще не скінчилася, але тут, на околиці Рітцена, було тихо й спокійно. З передової, приглушеної віддаллю, долинали звуки війни, а рух на шосе чутно було звідси, наче шум знайомої річки.

– Пане взводний, – обізвався Черешняк трохи згодом.

– Я ж дозволив по імені.

– Але я в такій справі, що краще згідно із статутом.

– Чого тобі?

– Якби так не поспішали вперед, то менше б людей загинуло. Чи не так?

– Ні, – палко заперечив Саакашвілі. – Як фрица не гнатимеш, то він глибочезні окопи вириє, міни порозтикає і знов його тоді виколупуй… Треба гнати, перш ніж отямиться.

– Отож-то й є, – підтвердив Єлень. – А до того в таборах, у в'язницях люди чекають. Щогодини смерть тисячі косить, – він на хвильку задумався і згадав: – Кугель казав, ніби в цій цегельні – полонений, що втік із фабрики…

Підійшли до Шарика, який уже довгенько поглядав у їхній бік, махав хвостом, але не рухався з місця.

– Де Янек? Де Маруся? – спитав Саакашвілі.

Пес заскавчав, показав носом на палицю, даючи зрозуміти, що дістав наказ її пильнувати, а тому не має права зійти з місця.

– Ну, я її заберу, – Густлік підняв палицю. – Куди пішли?

Опустивши носа, винюхуючи свіжий слід, пес попрямував до димаря й печей.

– Можна покликати, – сказав Томаш, набираючи повітря в груди.

– Тихо! – стримав його Густлік і, скрививши по-щельмівськи обличчя, додав: – Застукаємо їх зненацька.

Усі троє засміялись і пригнулися до землі, щоб Янек не помітив їх передчасно. Шарик, який ішов попереду, раптом зупинився, піднявши передню лапу, немовби почув дичину. Не виказав себе ні звуком, тільки наїжив шерсть на хребті й люто вишкірив зуби.

Пустотливі усміхнені обличчя танкістів миттю споважніли. Вони ще нижче Пригнулися, тримаючи зброю напоготові. Ступали поволі під захистом кущів, аж поки, висунувши голови з-за пагорба, побачили фундамент димаря і печі до-випалювання цегли.

Помітили там високого чоловіка в чоботях з високими халявами, в чорному галіфе. Тримаючи в руках німецький автомат, він стояв у пробитому в печі виломі, нетерпляче поглядаючи на годинника.

Григорій і Томаш запитливо глянули на Густліка. Єлень спочатку приклав до губів палець, а потім широким помахом руки показав, що найкраще буде зайти ззаду. В хлопця стислося серце від передчуття біди. Дідько його знає, скільки таких з автоматами сидить у цегельні?…

Разом з Шариком вони відступили трохи назад і поповзли під кущами розквітлого бузку. Від ратуші долинув приглушений глибокий удар годинника. Він вибив пів на одинадцяту, сповіщаючи мешканців міста, які залишилися в живих, що починає одмірювати новий час.

Янек і Маруся, обнявшися, ішли узбіччям пагорба поміж рідкими кущами, вкритими яскравою весняною зеленню. Місто лишилося далеко позаду і звідси, з висоти, здавалося дуже гарним: похмурі сірі стіни ховалися в блідо-рожевому гіллі садів; над морем червоними капелюхами широко розкинулись дахи будинків. Янек подумав, що десь між тими будинками ростуть троянди обер-єфрейтора Кугеля, і зрадів, що квіти вціліли, – ворота від шлюзу були виламані поступово, а це ослабило напір води і врятувало вулиці міста від затоплення.