Стівен Кінг - Чотири після півночі

— …але ти єдиний відомий письменник, який є в цьому містечку.

— Та я думаю, воно й на краще.

Розсміявшись, вона вщипнула його за вухо. А в Морта промайнула думка, що б сказали здоровані в брудно-оливкових комбінезонах, якби він зараз укусив ту руку, яка його вщипнула. Потужна привабливість цієї ідеї трохи його шокувала. Вони що, всі базікають про нього й Емі? Хтось каже, що вона не вміла цінувати те добре, що мала, інші докидають, що нещасній жінці набридло жити з божевільним і вона вирішила втекти, і жоден із них ніхуя не розуміє, про що вони говорять чи які в них із Емі насправді були стосунки, коли все було добре. Звісно, базікають, стомлено подумав він. Це те, що в людей виходить найкраще. Гучні розмови про людей, чиї імена вони читали в газетах.

Подивившись на омлет, Морт зрозумів, що їсти перехотілося.

Та все одно покопирсався в ньому виделкою і зумів якось заштовхнути більшу частину порції собі в горлянку. День попереду мав бути важким. І опінія Ґерди Бові щодо його зовнішнього вигляду та особистого життя цього не змінить.

Коли Морт доїв, розплатився за сніданок та газету і вийшов із крамниці (робітники комунального господарства всім кагалом звалили ще п’ять хвилин тому, а один затримався, щоб попросити автограф для небоги на її день народження), було п’ять хвилин по дев’ятій. Він посидів за кермом, погортав газету, шукаючи статтю про будинок у Деррі, й таки знайшов — на третій сторінці. «ПОЖЕЖНІ ІНСПЕКТОРИ В ДЕРРІ ЗАЯВЛЯЮТЬ, ЩО ЗАЧІПОК У СПРАВІ ПРО ПІДПАЛ БУДИНКУ РЕЙНІ НЕМАЄ» — проголошував заголовок. Сама стаття була всього на півшпальти. І останнє речення звучало так: «Узяти коментар у письменника Мортона Рейні, відомого такими бестселерами, як «Син катеринщика» та «Сімейство Делакурт», не вдалося». А це означало, що Емі не дала їм номер у Ташморі. Чудово. Він подякує за це, коли розмовлятиме з нею пізніше.

На першому місці зараз Том Ґрінліф. Коли він під’їде до методистської церкви, буде вже майже двадцять по дев’ятій. Майже пів на десяту. Морт завів «б’юїк» і рушив.

Коли він приїхав до будівлі церкви, на доріжці стояла тільки одна машина — старезний «Форд Бронко» з житловим причепом і написом «СОННІ ТРОТТС: ФАРБУВАННЯ. ДОГЛЯД. ТЕСЛЯРСТВО» на кожних дверцятах. Самого Сонні, коротуна років сорока, без волосся і з веселими очима, Морт побачив на риштуванні. Той широкими мазками фарбував стіну, а з бумбокса, що стояв поряд, линуло щось лас-вегаське у виконанні Еда Еймза чи Тома Джонса — або ще когось із тих парубків, що співали, розстібнувши три верхні ґудзики на сорочці.

— Сонні, здоров! — гукнув Морт.

Але Сонні фарбував далі, розмахуючи щіткою майже ідеально в такт з Едом Еймзом чи кимсь, хто у форматі пісні запитував, що таке людина, що в неї є. Ці запитання Морт і сам собі ставив раз чи два, хоча й без духової секції.

— Сонні!

Сонні сіпнувся. З кінця щітки полетіли бризки білої фарби, й на мить Морт перелякався, що той зараз гепнеться з риштування. Але Сонні вхопився за мотузку, розвернувся і глянув униз.

— А, пан Рейні! — вигукнув він. — Оце-то я крутонувся!

Чомусь Мортові згадалася дверна ручка з діснеївської «Аліси в Країні Чудес», і він насилу стримав шалений регіт, що так і рвався назовні.

— Пане Рейні? З вами все гаразд?

— Так, — криво посміхаючись, Морт проковтнув слину. Цього фокуса він навчився в церковно-парафіяльній школі років із тисячу тому, і то був єдиний безпечний спосіб утриматися від сміху з усіх, які він випробував у житті. Як і більшість хороших дієвих фокусів, цей був болючим. — Я думав, ви впадете.

— Тільки не я, — і собі засміявся Сонні. І заглушив голос, що линув зі стереокасетника, якраз тоді, коли той зафонтанував новими емоціями. — Том міг би звалитися, але не я.

— А де Том? Я хотів із ним поговорити.

— Подзвонив рано-вранці й сказав, що сьогодні не прийде. Я йому сказав, що не біда, однаково на нас двох тут роботи нема.

Сонні глянув на Морта згори вниз, наче хотів щось розповісти по секрету.

— Робота-то є, але щось Том забагато собі на плечі завдав цього разу. Це не робота для старого. Він сказав, що в нього весь поперек болить. Та я вірю, що так воно і є. Голос у нього такий був, наче чужий.

— А о котрій це було? — якомога недбаліше постарався спитати Морт.

— Та рано. Десь о шостій чи що. Я саме збирався піти в сракаторій на ранковий моціон. У мене все як за годинником, — похизувався Сонні. — А Том, він знає, коли я встаю і полегшую собі життя.