Стівен Кінг - Чотири після півночі

— Але голос у нього був не дуже?

— Угу. Він наче сам не свій був, — Сонні насупився й ненадовго замовк. Вираз обличчя в нього був такий, ніби він щосили намагається дещо пригадати. Та потім він лише плечима знизав і продовжив: — Учора з озера дмухав сильний вітер. Може, застуду підхопив. Але Томмі залізний. День-два — і він оклигає. Мене більше хвилює, щоб у нього не запаморочилося в голові і він не ступнув мимо дощок, — Сонні махнув уздовж підлоги риштування щіткою, прокладаючи ряд білих крапель на дошках у себе під ногами. — Пане Рейні, а вам, може, моя допомога потрібна?

— Ні, — відповів Морт. Тьмяний клубок страху, схожий на шмат зіжмаканого полотна, вже лежав у нього під серцем. — До речі, а ви не бачили Ґреґа?

— Ґреґа Карстерза?

— Так.

— Сьодні рано ще ні. Але він у нас із салонною публікою діло має, — Сонні розсміявся. — Не така рання пташка, як ми всі, пізніше встає.

— Ну, я думав, що він теж приїде поговорити з Томом. Ви не проти, якщо я тут трохи зачекаю. Він може під’їхати.

— Та будь ласка, — сказав Сонні. — Вам музика не заважає?

— Анітрохи.

— По телевізору такі касети можна замовити, що ух. Кажеш їм свій номер картки «Мастеркард», і все. Навіть за дзвінок платити не тре. Номер починається з восьмисот, — він схилився до бумбокса, а потім серйозно подивився на Морта. — Це Роджер Віттакер, — тихо й шанобливо промовив він.

— А-а.

Сонні натиснув на кнопку відтворення. Роджер Віттакер розповів їм, що колись давно (усі мають знати) він узяв більше, ніж міг віддати. Таке Морт теж робив без духової секції. Він прогулянковим кроком підійшов до краю під’їзної доріжки та неуважно поплескав себе по кишені сорочки. І трохи здивувався, відчувши, що там досі лежить стара пачка L&M, яка тепер зменшилася до одного-єдиного загартованого вцілілого бійця. Морт запалив останню сигарету, скривившись від передчуття різкого смаку. Але смак був непоганий. Власне, смаку майже ніякого й не було… неначе його забрали із собою всі ті минулі роки.

Це не єдине, що забрали із собою роки.

Щира правда. Недоречно, але правда. Він курив і дивився на дорогу. Тепер Роджер Віттакер розповідав їм із Сонні про те, що корабель стоїть у гавані і скоро вони попливуть до Англії. Сонні Троттс наспівував останнє слово кожного рядка. Не більше; тільки останнє слово. Трасою 23 туди-сюди сновигали легкові й вантажні авто. А Ґреґів «Форд Рейнджер» усе не з’являвся. Морт викинув недопалок сигарети, глянув на годинник і побачив, що вже за чверть десята. І зрозумів, що Ґреґ, людина настільки пунктуальна, що це межувало в нього з релігією, теж не приїде.

Шутер дістався до них обох.

Херня собача! Ти не можеш цього знати!

Можу! Капелюх. Машина. Ключі.

Твої висновки не просто поспішні, вони хапливі!

Капелюх. Машина. Ключі.

Морт розвернувся і покрокував до риштування.

— Здається, він забув, — сказав Морт, але Сонні його не чув. Він погойдувався вперед і назад, з головою занурившись у малярське мистецтво і душу Роджера Віттакера.

Морт сів у свою машину й поїхав геть. Весь у своїх думках, він не почув, як навздогін його кличе Сонні.

Та й однаково музика все перекривала.

До свого будинку він під’їхав, коли була вже чверть по десятій. Вийшов із машини й рушив до вхідних дверей. Та на півдорозі спинився й повернувся до багажника. Капелюх лежав усередині, чорний і незмінний, справжня жаба в уявному саду. Морт підняв його, вже не особливо гребуючи тим, щоб узяти до рук, пристукнув кришку багажника й зайшов у будинок.

У парадному холі він зупинився, не знаючи, що хоче робити далі… і раптово, зовсім без причини, начепив капелюх на голову. А відтак здригнувся. Так людина здригається, проковтнувши міцне спиртне, якого набрала була повен рот. Але дрижаки минулися.

І капелюх на голові навіть дуже непогано примостився.

Морт повільно пішов у велику ванну, увімкнув світло й став перед дзеркалом. І ледь не вибухнув сміхом. Він був схожий на чоловіка з вилами на тій картині Ґранта Вуда — «Американська готика». Він був на нього схожий навіть попри те, що голова в мужика на картині була непокрита. Капелюх вкривав Мортову голову повністю, так само як Шутерову (чи мав Шутер волосся — це ще треба було з’ясувати, хоча Морт здогадувався, що наступного разу, коли він Шутера побачить, усе буде видно, бо його головний убір тепер перекочував до Морта), і лише трохи торкався кінчиків вух. Виглядало це доволі кумедно. Сміх та й годі.