Марія Матіос - Чотири пори життя

…ЧИ НЕ АБСУРД?

Не чудо?

Чудо… майже віфлеємське чудо пливе із сутінків — і падає густим туманом на мою стуманілу голову.

Він! Це він, моє шаленство і непритомність. Обожнюваний, жаданий чоловік. Він обнімає мене посеред сутінкового двору і шукає губами очі. Його поцілунки — палкі і нестримні. І — замість відвертатися — підставляю обличчя їхнім дощам і сама шукаю уста.

Я зараз умру отут… знепритомнію посеред двору в його руках… так мені добре… бо несе мене весняна повінь, підтоплюючи верхи і низини… і відбирає мову — а дає лише слух мисливця чи злодія.

— Вибач, моя пташко… вибач… я знав… усе буде так, як ти скажеш, моє пташеня… усе буде добре. Лише вибач мені, нерозумному. Ходімо додому… не бійся, моя мила… я тебе не скривджу… це чудо… вибач.

Так вели мене колись до шлюбу, напівзотлілу і німу, чисту, без сумнівів і тривоги. Я летіла, як піднебесна пташка у свої небеса, не чуючи ні себе, ні польоту, не бачачи самих небес. Лише їхнє сяйво і клич висоти — а більше нічого.

Це було давно.

Потім мене скинули з небес, як бридке опудало чи непотріб.

Зісохлися жили і зів'яла шкіра — лише запрацював мозок, як робот, як комп'ютер, комбінуючи у своїх надрах хитромудрі ходи для елементарного виживання і дотримання більш-менш порядного іміджу. Ох, же ж сумні ті комп'ютерні ігри.

Вони швидше нагадують поминальні меси. Можливо, лише через це не картаю себе і не зневажаю отут, на широких сходах, якими веде мене чужий — та вже рідний — чоловік не до шлюбу і не в піднебесся.

Та я люблю життя понад усе, і люблю себе в ньому, і люблю сивого чоловіка — і віддаюся йому в руки цілком і бездумно, бо лише тут моє спасіння і відродження: в гарячій руці і чорних — що смола — очах.

Нарешті я вільна від себе.

Отут і з ним.

Замість пісні пісень

…І ЦЕЙ поєдинок — як і всі поєдинки на світі — мусив колись закінчитися.

Щойно обвалилися міста і порозпадалися держави,

посходили з орбіт землі і місяці —

і небесні галактики закурили чадним пилом над знетерпеливленими головами втомлених мисливськими ловами оленів,

а ми лежимо — розпластані на холонучій хвої гуцульського ліжника — і захлинаємося одне одним, як люди з голодного краю захлинаються поданим куснем хліба;

і не боїмося смерті від раптової ситості й розкошів;

і загарбуємо одне одного — нещадно й несамовито, як жителі диких сусідніх племен, вожді яких оголосили війну тубільцям із прийшлих колоній;

і грабуємо — як воїни ворожих армій захоплюють прикордонні клапті нічийної землі;

і голод наш неутоленний, і безстроковий;

і питні джерела мілкі і солені,

і спрага непогамовна, а лише наростаюча, як гул літака в небі чи струм крові в жилах;

і терени кам'янисті,

і фортеці важкоприступні,

і посли згідливі й піддатливі,

й ультиматуми некатегоричні й необов'язкові,

і ми вперше знесилені й усоте зголоднілі…

і ніхто нам не суддя і не вчитель…

і ні карти, ні ліхтарика…

і дороги наосліп,

і стежки навпомацки…

і тяжке наше неуцтво…

і солодке та дивне звикання…

і звиті пташині гнізда в горлі…

і рожеві трояндові пуп'янки на язикові…

і чорна смола обіймів, що дужча за найвигадливіші смоли, в'яже зів'ялі тіла…

і не відпускає уста від уст і руки від лона…

і чудно…

і дивно…

і незбагненно…

і так німо — наче месникам у краю без'язиких…

і так млосно — мовби кочівникам в Абіссінії…

і незграбно — як у невагомості…

і просто — як словам у коляді…

і соромно — як голому серед білої днини…

— Ти чудова, кохана моя… кохана… — твій голос пливе, мов із чаду, і зриває покрови соромливості, як останнє листя із дерева, і несе, і котить, як перекотиполе, не знаючи спину ні у видолинках, ані на верхів'ях.

І спекотно очам і шкірі;

і ти розгладжуєш мене — як сире лляне полотно, відбілене умілими руками на березі ріки, перевіяне хмільними вітрами й несамовитою водою;

і руки визбирують із нього дрібні краплі роси, що впали з твого чола, коли ти зайшовся чи то плачем, чи співом, чи благанням, а чи молитвою над тугими шовками моєї шкіри…

— Ти пахнеш, як ружа із райського саду… і надиш до себе, як сарна надить мисливця… ти моя чарівниця… ти чаклунка…