Марія Матіос - Нація

ЗА ТИЖДЕНЬ до Дмитрія Юр'яна вже знала, що буде мати в хаті гризоту. І то не таку, якої ставало на її бідну голову щоднини. Гризоти мало бути ціла могила — рівно стільки, скільки випраного шмаття рукавами вдолину й плечима до сонця висіло на тонкій жердці з боку перекопаних на зиму грядок.

ЗРОДУ-ВІКУ Юр'яна знала, що випране вбрання треба вішати, як і носити, по-людськи: грудьми до схід сонця, а штанинами до землі. А тут на тобі: повісила Юрчикові штаненята й сорочечки стрімголов, так — щоби все в голові переверталося й ішло догори ногами. Та що вже тепер говорити: йде біда — відкривай ворота.

Від роботи вона вернулася пізно й якась така, ніби в терниці витіпана й вибита. У попереку сиділа кусюча гадина й жалила раз по раз смертельно й навіки. Але смерть не наставала, лиш цюкала внизу черева чимось пекельним і гострим так, що хотілося вирвати жало з власними кістками й м'ясом, аби не чути того — майже паралізуючого — болю.

Юр'яні багато не треба, щоб здогадатися, чому зла гадина заворушилася у попереці. Якраз від Петра вона не мала на собі празникових днів і тому вже трохи вважала коло роботи. Але ті роботи — якби могли — вилізли би на голову й спустили би ноги на плечі, та так би їхали, погойдуючись на тобі аж до самої смерті.

Сьогодні на фермі урвався бугай і шугнув межи телиці, мов яструб. І якби Юр'яна не перейняла його й не вернула назад на ланцюг, бугай міг би розчахнути дрібонькі телички. Але з тої хвилини в ній самій щось наче також обірвалося й різко вкусило — аж зірниці в очах засвітили. Уже в потемках Юр'яна вішала випрану дитинячу одіж, що свіжо пахла золою, ото й не зогледіла, як пустила стрімголов Юрчикові речі.

Тоді вона робила три роботи одночасно: викручувала шмаття, топтала гадину в череві й рахувала своїх умерлих до чи після народження дітей. Збігленят і вмерлих у Юр'яни було багато: Ілько, Марічка, Васютка, Йванко, Петрусько, Дмитрик, Танасій, Василько, Штефко, Філип, Анничка й Одокійка.

Банує Юр'яна за всіма. Але найдужче — за Ільком, бо недоносила його лише місяць. Ті пологи відлежувала довго. Серед ночі кидалася від давно стихлого Ількового плачу і вже до ранку не змикала очей: згадувала його маленький хвостик межи пухкенькими ніжками й великий родимий знак на правій щоці. У ньому вгадувалася довгаста грушка, яка, падаючи згори просто на голову, перелякала Юр'яну на першу Богородицю, та так, що вона лиш схопилася рукою за лице й тут-таки сіпнула її назад, уже знаючи, що дитина народиться мічена.

Дмитрик, Філип, Одокійка, Петрусько, Танасій і Штефко умерли до року. Решта дітей збігло. Правда, вони на дітей і не дуже були схожі. Але стара Фулячка, що після кожного збігленяти відпоювала Юр'яну льоном, чорними гіркими черешнями й якимись — лиш їй відомими — зіллями, знала точно: це був хлопець, то й добре, що Бог забрав до себе, бо, може, мав бути каліка або згинути на войні; а це — дівка. То, може, вона мала вродитися курвою, то також дякувати Богові, Уласіхо, за його ласку небесну, що забрав до себе дитину ще безгрішну.

Трохи відьмакувата від своїх примовлянь, ворожок і зілля Фулячка по-іншому Юр'яну й не називала, як по чоловікові Уласієві.

Фуляччині примівки не допомагали: Юр'яна щороку ходила тяжка. Можна було би піти в Вижницю до дохторів. Якось вони там уміли чимось закривати ту браму, звідки просилися на світ Божий діти. Але за Румунії задля цеї маленької дурнички треба було спродати маєток, а тепер — за совітів — уже й остерігатися треба, аби не затруїли кров.

Дякувати Богові, що в світ не вивезли, як лиш всунулися в наші гори. Так що Юр'яна злягала би на Різдво й на Миколая, аби лиш ніхто чужий не навертався до їхньої з Уласієм і тими дітьми, що лишилися, господарки.

Правда, трохи встидно найстаршої доньки Павлінки, що сама плекає річну Паютку. Але що Юр'яна може зробити, коли вона ще дітородна, а Уласій плодючий… Юр'яні два роки до сороківки, а Павлінка, сердега, вже розведениця. Від такого не те що стрімголов штаненята завісиш, — сам стрімголов підеш.

…УДОСВІТА Юрчик мусив бігти за Фулячкою.

Уперше Юр'яна так і не дізналася, хто був зачатий у жмені кривавої маси, яку закопали не в довгій могилі на цвинтарі, де покоїлася родина й діти Джуряків, а під розчахнутим від старості горіхом у кінці городу.