їй часом здається, що вона би зібрала всіх їх за одним столом і сказала би: «Люде, чоловіки, миріться! Не може бути так, щоби ви не годні договоритися один з одним. Гуцул з гуцулом договориться. У вас одна кров. Може, навіть вас одна мама родила. Миріться! Миріться межи собою та й разом женіть цю нечисть, що присіла отут наші гори. Хіба ви не видите, як вони тручають вас один на одного? Як погибелі вашої хочуть вашими ж руками, щоби потому з неї скористати?»
Але до кого говорити Юр'яні, коли світ перевернувся догори ногами, як оті випрані штаненята на жердці? До кого говорити? До того, котрий доніс на Уласія? Нащо він це зробив? Таже знає, що забрав з перед дітей! Не мав людської совісті той чоловік. Не мав…
Та мусить хтось бути на цьому світі, хто поможе їй. Таж мусить бути! Не межи худобою живе.
І нараз одна гадка зітнула Юр'яну бритвою: Довгопол.
З гарячості їй не дало дихати.
Довгопол!
Вона вже в думках обвивала руками його морозяні чоботи, вона вже обсипала його словами, як грішми, й зімлівала, ридаючи. А він був страшний і непоступливий: «Невольно, Уласіхо!»
Тоді вона кляла його. Не було на світі таких прокльонів, що їх не знала би Юр'яна для Довгопола. Але клятьби швиденько скінчилися — і Юр'яна заплакала на холодну подушку.
І тут її наздогнала іще одна гадка. Та така, що бідна жінка ладна була волосся на собі рвати. Не знає вона, як це зробити. Не знає! Двадцять три роки з чоловіком прожила, а не знає.
Чому вона не знає?
Хто би навчив її цьому?
Побігла би до Шиманчишиної Катеринки запитати. Та що вона її запитає, нещасна?
Хто їй порадить? Хто, Уласію мій солодкий? Вона в голову не бита, а не знає, що мала би знати кожна жінка. Вона майже перед старістю, а не знає, як заплатити чужому чоловікові за свого.
Кумочку Герасимчаку, не могли ви мене спровадити на цю дорогу?! Ви забули, як ночували в нашій хаті, а Уласій був на мобілізації? Ви забули, як подивилися на мене, коли я прийшла вам сказати «добраніч» і загасити каганець? Ви забули, як солодко потягнулися на подушках і заспівали: «Та добраніч, файна любко, добраніч, добраніч, абись дала білу ручку під голову на ніч»… Ой, Юр'яночко-кумко, взяв би тебе на оцю руку, але знаю, що Уласія нема дома…»
Тоді вона билася кулаками в голову, й тепер, видите, кумку, б'юся. Бо нема. Нема — й може зовсім не бути. Уласій войни скапав. А тепер прийшло гірше войни. Гірше, бо не знаєш, хто тобі ворог. Хто тобі ворог, Уласійку мій солодкий?..
Але вона мусить щось робити завтра. До завтра — вже майже нічого. І хтось мусить знати, що їй робити.
І коли Юр'яну стиснуло залізними обручами попід груди останнє тої ночі ридання, якась сила їй сказала: «Я знаю. Вставай!»
2
— ЩО ТИ ХОТІЛА, УЛАСІХО? — здивувався вголос Довгопол, устаючи назустріч із-за столу, на якому білів один-однісінький папірець.
— Прийшла білити.
— Білити?! — ще більше здивувався Довгопол і навіщось обійшов навкруг принесеного Юр'яною відра з вапном. — А хто тобі сказав білити?
Юр'яна тугіше зав'язала хустку і вже помішувала лопаткою осіле вапно. Тим часом у попереці й унизу живота нечиста сила помішувала ватру, докладаючи туди все сухих і сухих трісок.
— Уласій був казав, як ішов у Бозну.
Вона трохи різкувато підвела очі на Довгопола й м'яко, так м'яко, що можна було лягти на ті слова, докінчила:
— Таже свято в нас завтра. Велике свято! Ви що, забули?
Тепер Довгопол дивився на неї так, ніби вона хотіла запалити сільраду:
— Завтра?! Це в нас завтра, свято революції, — з притиском підтвердив. — А в вас, наскільки я знаю, свято післязавтра. Дмитрія.
Вона лиш чула, що він її паралізує очима. Косить наповал, як мертву, у вузькій продовгуватій кімнаті сільради. Далеко й нести не треба буде: дзвіниця через дорогу й цвинтар там же.
— А в нас і завтра, й післязавтра. Як, ви того не знаєте, пане-товаришу?! Діти в хаті в мене вінки плетуть. Завтра на браму до школи понесуть. Вони так чекають завтрашньої днини… Співанки вчили. Сама чула, як коло худоби співали. Усі чотири хлопці. Ви ж знаєте, які в нас хлопці… А ви що, не хочете, аби у вас було побілено до свята? Я й удома білю. Перед Великоднем.
Юр'яна хотіла передихнути, та лиш облизала губи. Вона загубила думку. Вона все загубила. І стоїть перед Довгополом, як дурна, як німа, як темна! Вона не знає, чи дивитися на нього, чи в відро.
І вона сама бере двоє крісел із-під стіни й хоче нести надвір.
— Чого це я не хочу, Уласіхо? — Довгопол також береться за стіл. — Побілити до свята треба. Це добре, що ти захотіла побілити. Ти в Товарниці найкраща білільниця. Правда? Але, може… сьогодні тобі не треба нічого робити?
Читать дальше