Марія Матіос: Чотири пори життя

— Цього ніхто не знає. Бо й ти для мене — шок. Я пробувала вийти з цього стану. Я картала себе, переконувала, видобувала з пам'яті застороги, мораль. Тепер не хочу думати, але я почуваюся злодійкою.

— Краще б ти була просто банальною жінкою. А ти розумниця. Не картай себе. Ми не злодії. Ми маємо те, що заслужили. Ми беремо своє, а злодії беруть чуже.

— Любиш мене? Він сміється.

— Люблю твої риторичні запитання, пташеня. Люблю — і не хочу не любити… — Обнімає ніжно і настирливо. — І любитиму доти, доки любиться.

Тіло піддатливе і чутливе, як скрипка. Я тепер знаю, що кожна скрипка має свого — єдиного — скрипаля.

1995-1996,

Чернівці

ВОНА НІКОЛИ не здогадувалася, що чоловіків можна міняти, як рукавички. Ба, ні. Швидше, як панчохи, ніж рукавички. Рукавичок у неї було лише дві пари: коричневі теплі — зимові і тілесні ажурні — весняні. А панчіх мала вдосталь. Саме панчіх, а не отих вульгарних безрозмірних колготок, що від швидкої ходи збиралися на колінах гармошкою, змушуючи щораз червоніти у найбільш недоречну мить.

Вона обожнювала панчохи. Тонкі, еластичні, блискучі і винятково чорні, що туго обвивали литки… і приховували дрібну сітку тріснутих кров'яних капілярів, які щодалі докучали більше й більше.

Як і кожна жінка, вона не мала наміру старіти за жодних умов і обставин, та, зрештою, в чиї перспективні плани входить дочасне старіння? Хотілося смакувати життя, як дороге вистояне вино, бодай зрідка, і, бажано, не наодинці, дослухаючись дзвону у жилах, як далекої канонади.

Та життя минало: коли галопом, коли алюром.

Витримані вина на смак пробували інші.

Тріснуті капіляри розливалися по ногах густіше.

Нічний неспокій пік оцтом шкіру, і під очима сіялася мжичка перших зморщок.

Колись далекі канонади гриміли тепер майже по сусідству, не зачіпаючи навіть осколком її потроху в'янучі сади.

Непроглядна передбачуваність того, що має бути завтра і післязавтра, через рік і завжди давала відчуття затхлості і всеоднаковості. Однотонність щоденного тривання змушувала працювати уяву, однак її немічні потуги видавалися занадто жалюгідними, якщо колесо фортуни і далі продовжувало крутитися безнадійно далеко і нещадно скупо. Ніщо не віщувало навіть незначного коливання довкіл неї, ураженої сумним, запізнілим відкриттям: життя набуло сталих, узвичаєних форм і прісного смаку і ніхто не спроможний порушити його звичайності.

Здавалося, що вона, чи те, що називається душею, поволі вкривається сухим, мертвим мохом, не напоєним ані зливою, ні сонцем, і він поволі лущиться з відмираючим епітелієм.

У цій темені ставало душно — майже нестерпно. Так, немовби перед смертю.

І їй забаглося урвати темінь, вхопити бодай крапелину, якщо не ковток, того дармового вина, що діставалося іншим за безцінь, а чи навіть як винагорода за легкість сприйняття щодалі дичіючих людей і розгнузданих днів.

Ніхто не зміг би розказати, як дістаються дармові вина таким, як вона: пасивним фантазерам, що знемагають за колючими дротами власної уяви і неможливістю випростатися з корсетів нерішучості. Потаємні природні вулкани вивільняли непещене тіло лише в нічній темряві і відпускали у ще таємніші хащі безсоння і безпросвітку. А вони не могли засяяти нічиїми очима…

А дні минали — іще більш прісні і безбарвні, оскільки запалена уява вночі доводила до знемоги, залишаючи дневі лише шматки перерваної феєрії.

День ставав катом без інструментів, бо жодне людське обличчя не викликало ні трепету, ні дрібної цікавості. Понурість, безсилля, тотальна втома і безнадія, здавалося, навік прилипли до тих, що випливали, як мара, з вокзалів і базарів, офісів і борделів, концертних залів і пологових будинків, — і стояв між їхніми обличчями знак рівності, тотожності: що між тими, хто обдавав пахощами Франції і блиском діамантів, що між синюшної публіки підворіть і смітників.

І тоді вона почала вдивлятися в людські руки, шукаючи тих, що несли б у собі здогадливість і відвагу проникнути в її душевну темряву і напоїти дармовим вином утішної радості, а ще краще — шаленства чи безуму.

Але чи не всі руки були зоднаковілі, як вона сама: слабкі і не знайомі з відвагою, поточені, як червиве дерево, роботою і смиренням — так, що доводилося підносити очі в небо, аби не щулитися від неприязні, мовби від холоду чи слизькості гадини.

Приходила додому розбита і спустошена. Лягала на нерозкладену тахту, заплющувала очі — і починала слухати своє тіло.