Марія Матіос - Чотири пори життя

Вона напружувала і розпалювала уяву, відганяючи холодне тремтіння шкіри, і намагалася самотужки відчути хоча б іще раз екстаз плоті, викликаний не пристрастю, а винятково страхом близької катастрофи, пережитої нею колись у міжнародному потягові, що мав намір дійти до Белграда, але добіг лише до провінційної Кострижівки над Дністром, несподівано зійшовши там із рейок.

Раптовий страх після різкого гальмування потяга, біжучий погляд по людях на місці події, думка про близьку гіпотетичну смерть у розквіті віку — уже впродовж кількох років безперервно відтворювали одну і ту ж, майже сюрреалістичну, картину:

потяг посеред мосту через Дністер;

унизу — ріка,

на пагорбі — цвинтар із маленькою церковцею.

А у стресовому вагоні по обидві її руки вишукана публіка, бомонд, що прагнув балканських видовищ, але раптово застряг посеред мосту, заціпенілий від страху:

професор університету,

директор музичного училища,

обласний прокурор,

відомий бізнесмен,

не менш відомий поет,

військовий генерал,

директор кінопрокату.

Бізнесмен без тіні неспокою роздавав «Шампанське», припрошуючи напівзомлілу публіку пити за його здоров'я, бо це краще, ніж «Шампанське» на поминках.

Професор переконував генерала, який він затятий патріот і їде від сина з війська, а син мав можливість уникнути служби, оскільки навчався за кордоном.

Прокурор начебто гортав «Кримінальний кодекс».

Лише вона, єдина у цьому товаристві жінка, істерично реготала чи схлипувала, уявляючи, як розкішний духовий оркестр музучилища під керівництвом самого маестро С. видував би жалобні мелодії за своїм шефом на колективному похороні, отут, під горбом, на самісінькому цвинтарі.

Його жалобу уривали би верески розгніваних родичів покійників, що належали до різних церков і конфесій, через незгоду відправляти службу саме в цій церковці, що випадково стала на дорозі потягу. А потім ці ж родичі розтягували би труни своїх ближніх по вантажівках і автобусах для перепоховання, навздогін лунав би «Голос Канади», обурливо сповіщаючи про ганебну історію проходження строкової служби сином відомого професора, через відвідини якого батьком світова наука втратила видатного науковця.

Над генеральською могилою ридала би рідна дружина і ціле військо, озброєне армійськими штандартами і неодмінною булавою,

а колеги відомого поета робили б його відомішим, безсмертним, а чи й геніальним на прихованих радощах, що позбулися ще одного конкурента, і оголошували б телемарафон дня збирання коштів на його пам'ятник.

Кредитори бізнесмена обступали б хату вдови, як саранча.

Лише фірма директора кінопрокату фіксувала б усе з прокурорською точністю, віддавши задля такої оказії кілометри плівки. Безкоштовно.

І саме в мить істеричною реготу чи плачу у шаліючому від минулої небезпеки вагоні вона відчула такий раптовий різкий і тривалий екстаз плоті, що вхопилася за поруччя відчиненого вікна, мало не божеволіючи від солодкого — миттєвого — трепету, зосередженого в якійсь такій точці свого тіла, про яку ніколи не здогадувалася. Вона міцніше стулила коліна — і так стояла, розчаровано слухаючи, як минає торжество чи то крові, чи чогось іншого, ніколи до цього не знаного. Наче стекло одне-єдине пасмо дощу, а може, пасмо самого вогню — однак, безсумнівно, чогось таки живого. Стекло і змертвіло у надрах лона…

Дивно, але страх дав відчуття такої насолоди і знемоги, що згодом, наодинці, у нічній темені і задусі, вона воліла б летіти з тим потягом у Дністер, аби ще раз дрож торжества пройняла її непещене тіло.

Та катастрофи тоді не відбулося.

Рейки підрихтували.

Вагон вернули на передбачену розкладом руху колію.

І життя пішло собі далі.

Довколишні обличчя тримали на собі печать утоми.

Нічиї руки не мали відваги.

Нічиє слово не діткнулося її напруженого слуху.

Лише якась тонка-тоненька струна тремтіла у ній безперервно і надокучливо, жадаючи, щоб її нарешті знову обірвали, як і оту темряву, де було душно і прісно.

Бажаючи чиєїсь відваги, жінка, однак, сама не чула в собі особливої хоробрості, через те пошук пригод їй не загрожував ніде і ніколи. Вона була певна себе завжди і всюди.

І навіть у той день, коли за вікнами вже іншого — і через багато років — потягу мерехтіли сутеніючі праліси і дзеркальні озера, свіжобілені маленькі хатки і розхристані молодиці на перонах із кошиками пахучих пиріжків.