Марія Матіос: Чотири пори життя

трапезні і опочивальні, молитовні каплички і оружейні палати, а за ними всіма — святая-святих цього бездонного королівства — казна, що уже тримала наготові відкритими бочки і скриньки із щирим незайманим золотом.

І коли його пальці дихнули на ті незаймані багатства,

і коли широкі груди підім'яли під себе чи то змокрілі простирадла, чи вогкі її груди, —

одночасний стогін рятівного занапащення, а може, й погибельного визволення бритвою прорізав груди їх обох, несамовитих від догоджання одне одному, одурілих від запахів і безмов'я, і довго клекотів у шиби, за якими бушувала гроза і палала пожежа водночас…

Потяг летів у Дністер.

На горбі золотом блистіла церковця.

Оркестри грали Мендельсона.

Коліна блудили, як вівці по мокрій паші.

А на всі землі і континенти вирвався стогін пізнаної жаги і пристрасті.

Здавалося, він тривав ціле життя і одну вічність, аж поки не перекотився в німе чоловікове горло і не заклекотів блаженством чи прокльоном.

Було щось дикунське, варварське, чужинське, загарбницьке, торжествуюче, ба, тріумфальне в тому пекельному клекоті німого горла, що — якби могло! може, було б розірвало цю грозу і пожежу несамовитим, радісним криком, на який здатна лише вільна людина.

Німі не бувають невільними. Через те і зітхання їхні, і стогони не мають образливої сили.

Однак синхронний стогін, зазвичай, породжує потік лестощів, евфемізмів, метафор і ще бозна-чого, відомого людству, відколи світ і сонце.

Отож жінка жадала чоловічих слів саме тепер, коли ледачо гойдалася украденим човником на водах Євфрату чи Нілу,

а може, вже падала з самої Ніагари,

не боячись забитися з висоти,

лише страхаючись знову забитися в рухах, що і справді могли запечатувати собою земне тривання.

Чоловік уткнувся в її губи і пив їх, як бальзамову воду, довго і ненаситно, аж стало несила дихати. А потім тицявся у волосся і чоло, і шию, як щойно вроджене ягня під бік ягниці, і нюхав, і цілував заспокоєну жінку.

Було душно і млосно…

Та ба. А й справді? Пощо тепер слова?

Що додати до того, що відбулося нині у ній і з нею? І з цим німим чужинцем-тріумфатором, чоловіком чи дияволом, її напастю чи порятунком?!

…Вона вирятувалася і не впала разом із потягом у Дністер.

Зледачіла кров потихеньку верталася у звичний ритм у холонучих жилах.

Жінка ще хотіла слів і пестощів, але вже не мала ні першого, ні другого. Лише беззвучно плакала з вдячності і незнання.

Дощ стугонів за вікнами.

Потяг тарахкотів по рейках.

Гасла світова пожежа.

Чоловік стояв лицем до неї — і дивні вогні грали на його утішеному обличчі.

І жінка, схлипуючи у розірваній чоловіком темряві, із терпким присмаком дармового вина на губах, щулячись у вогкість простирадл, із заплющеними очима і розімкнутими колінами засинала лише на п'ять хвилин,

поки не витече з її жил оця змора і хміль,

поки не вдарить грім, як мусульманський муедзин до молитви,

і вона поцілує запашну чоловікову руку, що вивела її нарешті зі світу затхлості і всеоднаковості і дала вина радості, як опію;

і діткнулася неторканих, найтонших мережив тіла;

і сама попросить того добровільного божевілля, що межує зі смертю,

і яке можуть дати лише його руки.

А тоді вона запитає, хто він?

Чоловік?

Бог?

Чи диявол?

Чи один у трьох лицях?

І зазирне йому в очі,

і відсахнеться,

не узрівши у них нічого, окрім гріха і злодійства.

…П'ять хвилин минали так довго, що, прокинувшись, зіщулилась від світла і порожнечі.

Потяг гуркотів по рейках.

На столику в'яла нерозквітла жовта троянда, і хилиталося червоне вино в келихові.

У шиби стугонів дощ.

І сотня розсипаних трояндових пелюсток гойдалася і пахла

на підлозі,

на простирадлах,

в її волоссі,

і навіть за комірцем блузи,

рожевіючи з устиду чи зухвалості.

Стогін пораненої самотньої вовчиці забився між чотирьох замкнутих стін купе і захлинувся голосним риданням розчавленої спершу радістю, а тепер — безсиллям жінки…

У купе стояв міцний трояндовий запах — усе, що залишилося від німого чоловіка.

…ОТОДІ ВОНА здогадалася, що чоловіків можна міняти, як рукавички чи як панчохи.

Перебула своє королівство — перебуде і жебрацтво.

Сльози.

Депресія.

Ненависть.

Розшуки.

Вертання у потяги.

Знову депресія.

Дослухання до скрипу нічних дверей.

Простоювання на вечірніх вокзалах і в сутінкових вікнах.