Марія Матіос: Чотири пори життя

Вона думає, що тут не місце для декольте.

Але вульгарно усміхненим жінкам видніше.

Жінка поправила зів'ялу троянду у волоссі і наблизилася до того, чий погляд сьогодні підбадьорював її. Він — 1956 року народження. Про це можна було не перепитувати. І так видно. Був актором і вічною дитиною. Через те у нього на плечі сиділа зграя метеликів із тріпотливими крильцями і плелася густа павутина на чолі.

— Ти справді не глузуєш із мене, як деякі твої сусіди? — Всілася коло нього близько, мало не на коліна. — Певно, що ні. Ти ж містифікатор. Нумо, мерщій вилазь із своєї шкіри і спробуй залізти в мою. Ага… а ти думав… ото ж бо… о, ні, ти занадто проникнувся цим… і шаткуєш мене, немовби капусту на шатківниці. А я би хотіла бути розгорнутою, як троянда, пелюстка за пелюсткою… повільно і млосно, щоб забивало дух пахощами… Бачиш, прихиляю до тебе голову і вже не боюся ані тебе, ані твоєї холодної — як у справжнього покійника — усмішки… Ти ж актор. Отже, моя зухвалість не спроможна перелякати тебе, ти на кону. Метелики також на кону, а коном їй служить твоє потемніле плече. І чому у тутешніх чоловіків потемнілі плечі і жодного білого чи алебастрового? Ти смієшся з мене чи входиш у роль? Якщо так, то зіграй мені забуту пристрасть. Ти ж розумієш, про що я… А я потім розсиплю трояндові пелюстки із свого волосся тобі на коліна. Вони у тебе теплі і також у метеликах. Лише чоло чомусь у павутинні. Чи до нього давно ніхто не притулявся? Чи ти мене і не слухаєш, і не чуєш?.. Ось тобі скромні квіти до підніжжя твоєї величі, акторе власної долі, а я йду, аж поки знову мене не покличеш, щоб шаткувати, як на шатківниці…

Уже дорогою додому, у людному тролейбусі, жінка вхопилася за голову: Боже, але якого кольору очі мав цей неперевершений актор, що слухав її, не перебиваючи і не рятуючи другорядними репліками, як своїх колишніх партнерок по сцені? О, акторство велика штука, але чому і в нього безколірні очі?

Навіщо їй і тепер так, як було раніше: зоднаковіло і безбарвно?

…ТА Й ЦІ ПАНЧОХИ, слава Богу, скинуті. Це лише рукавичок у неї дві пари, а цього добра, панчіх, — удосталь.

…Щодня вона вибирала обійдених і, як їй здавалося, обділених жіночою увагою чоловіків.

— …Шаную ваш гонор, пане професоре.

— …Цілую руку, витязю без тигрової шкіри…

— …Падаю пляцком до ваших ніг, юначе, і дихаю порохами з-під них…

Та жодне фіглярство, ні витонченість, ні поважність, ані клоунада у цьому майже суціль чоловічому царстві не зіткнули її з тим, задля чого жінка відвойовувала їх у глянцю втаємниченості, суворого мовчання та граніту.

Кожен із цікавих їй чоловіків на свій лад розумів жінку, та жоден не відповів їй ані словом, ані жагою: лише безколірними, глянцевими очима, в яких годі було відшукати щось інше, крім гріха і злодійства, так начебто на добрій половині світу лежала винятково злодійська печать, немов їм передав естафету німий чоловік з далекого потягу і начебто справді заборонив жінці чути і відгукуватися на чиїсь інші — не його — слова.

Вона припадала до потемнілих грудей тутешніх чоловіків, в надії вловити в них бодай дихання, бодай натяк на стогін. Та чоловіки, вибрані нею, були такі вимуштрувані, що їх не могло розчулити ні бажання, ні ридання, ні її власний стогін. Вона була б хапала їх за руки і сама відгортала усі породи своєї шкіри, аж до тієї — найбільш вразливої, найбільш пекельної.

Та всі чоловіки її улюбленої території мали солідарність із тим — німим чоловіком, що викував, певно, сталеві кайдани на всю решту рук, так немов одночасний і безстроковий параліч упав на все чоловіцтво світу, власне, не на саме чоловіцтво — лише на їхні руки.

Жінка подовгу вдивлялася в обличчя усіх покинутих нею у цьому царстві, німих — і хотіла знати, котрий міг би відшукати в собі відвагу до неї.

Деякі обличчя давали певні сподівання, та очі… зоднаковілі безколірні очі душили порухи чогось далекого і забутого… можливо, колись воно називалося навіть пристрастю.

Розбита, вона жодного разу не поверталася до роздражнених, а потім покинутих чоловіків.

І все ж востаннє прийшла до того, першого, полковника з похмурим поглядом, який за всю осінь, зиму і весну не погладшав і не потеплів, не додав зірок на свої погони, не стер горобчикових плювків із напівлисої голови і не викинув з-під рухи зоставленої колись нею, а тепер уже вицвілої, майже зогнилої, троянди.

Уже чомусь не хотіла знати ні кольору очей, ні стогону, ні слова. Упала головою йому на груди і чи то співала, чи лиш повторювала за кимось: «Принесеш колись мені вінок із живих квітів… Ти — перший стрічний. Ти похмурий і затятий, як і я… але принеси мені вінок живих квітів. Казала тобі, що жалітимеш за моїм рюмсанням. Бачу, ніхто тут не плакав, крім мене, і не віддавав тобі честі, полковнику… але обов'язково вінок із живих квітів… із живих… бо віддала тобі, першому стрічному, не що інше як честь, живу свою честь. А тепер, мабуть, пора мені йти у неславу. Ніщо не триває надто довго. Надто, коли знаєшся з німими, а я ще не маю сміливості занімити усю себе. Отак, мій затятий, бачиш мою веселу — як айстра, блузу?