Марія Матіос: Чотири пори життя

Чахкотіли колеса майже суціль порожнього вагона. І сонна змора хилила її розпечену голову до подушки, де знов починалася густа темрява.

Темряву розірвав чоловік.

Чоловік виник раптово — як протяг — у відчинених дверях купе, привітно усміхаючись великими чорними очима змореній жінці. Він усміхався довго, наче хотів запам'ятати її всю відразу і витягнути очима на протяг. По тому, як безпорадно чоловік стиснув плечима і зашелестів губами у намаганні вимовити хоча би слово, жінка зрозуміла, що перед нею стоїть німий чоловік.

Він таки хотів заговорити, та замість слів до неї дріботів білозубий усміх напіврозтулених уст і танув, як сніг на вичовганій бруківці. Через те, мабуть, стоїть на протязі, у проймі прочинених купейних дверей, рятуючись усміхом і зніченим, начебто винним, поглядом, що мало личив його міцній широкоплечій статурі, доволі високому зростові і повним — майже жіночим губам.

Жінка відчула дрож. Її вчили не стояти на протязі.

Перелякана пропасницею у власному тілі, вона перевела очі з обличчя на чоловічі руки — і болісно стиснула коліна: уявити пригортання цих рук було неможливо.

Вони не могли пригортати чи пестити.

Ці руки могли хіба що відбирати останню краплю життя і запечатувати собою нудне й одноманітне земне тривання.

Сором від такого миттєвого припущення загнав жінку під саміську стіну ожилого враз купе, однак чоловік, розіклавши валізи, зник у коридорі з тим же зніченим поглядом-усміхом. Вона ж, втиснувшись у подушку і тісно переплівши ноги, відвернулася обличчям до стіни, перемагаючи раптовий жар і дрож, що в'ялили тіло, і відганяла нав'язливу думку про чоловічі руки…

Потяг, мов ошалілий, гримів по рейках.

Чоловік, раптово з'явившись і мовчки — як протяг у дверях — зникнувши, не вертався назад.

І жінка з переплетеними ногами заснула — як умерла, вколисана чи то власним жаром, чи жаром літньої ночі.

…Жар ішов від чоловічих рук.

Даремно вона не уявляла їхнього пригортання і пестощів.

Чоловік у темряві стояв на колінах, засунувши одну долоню їй під голову, а другою гладив обернене від нього обличчя.

Жінці здалося, що її розбиває параліч. Вона з жахом відчула, як відмовляється від опору.

їй належало кричати, пручатися, несамовитіти від раптового чоловічого нахабства, здіймаючи ґвалт, чи хоча би плакати — а вона, як нежива, слухала не палкі — лише лагідні — пестощі широкої, міцної долоні і тугіше стискала переплетені ноги.

Схилений над нею німий чоловік пахнув свіжоскошеною травою, і вона, знетямлена від добра, яким він дихнув на неї, дала повернути своє тіло обличчям до нього.

Чоловік начебто силувався загладити руками жар, що стояв між ними, — та його лагідність була такою, що не мала міри.

І жінка відчула: вона зараз умре чи збожеволіє, розбита паралічем власного тіла.

Грім бив живу смереку — і жахкий вогонь здіймався попід верхи і небеса, зажерливий, як усі голодні.

Пожежа допалювала траву — і гарячі соки стікали по звугленій землі, закочуючись в її потріскані щілини, як у фалди сукні.

Яструб падав на каню — і пір'я розліталося по лісах і горах.

Перелякані птиці втрачали голос і хліб застрявав їм у горлі, і пісня.

Світ шалів у червоній пожежі.

Потяг тарахкотів по шпалах.

Вітер із дощем гамселили у шиби.

…А чоловік мовчки виймав руками душу з тіла, і стерпла жінка упоперек вузької купейної канапи запродувала чи спродувала себе, як остання перекупка на безлюдному перехресті, не маючи ні сили, ні совісті, ні навіть гадки згадати про них.

У світі не існувало нічого, крім її шкіри.

Вогонь, нещадний вогонь пожирав суху смерекову смолу — і з тріском і зойком розносив її по небачених усюдах, залишаючи лиш краплі сльози чи розплавленого гірського кришталю.

І її шкіра нагадувала тепер пласти і сльози всіх земних порід.

Під цією — першою, грубою, — скрипіла тонша, більш чутлива,

за нею — ще ніжніша і м'якша, немовби виткана з шовку.

Далі — запашна чи дурманна, що пашіла вулканічним жаром,

і аж там, на самому споді, насамкінець, гола-голісінька, що слухняно давалася в говірливі руки німого чоловіка чи самого диявола в чоловічій подобі.

Його пальці діткнулися тієї — найдальшої — голизни і стали там приступом, немов під стінами фортеці, що ось-ось має упасти, —

лише зрідка посилаючи хитру розвідку мізинцем, від якої не розступалися — розсипалися кам'яні мури і робилися приступними найпотаємніші фортечні житла: