Марія Матіос: Чотири пори життя

Знову депресія.

Нарешті глухе, як далекий грім, роздратування.

А далі — безпросвітна байдужість, коли не треба очима шукати рук, що знаються з відвагою, ні прісних, заяложених, мов комірці щоденних сорочок, облич, ані дивитися у небеса у пошуках загубленої гостроти чуттів. Дивилася хіба лише в темінь власної душі на нерозстеленій тахті, на межі вмираючого дня чи розпуклої ночі закляклим, майже мертвецьким поглядом.

Більше не зналася з пристрастю.

Лише хотіла згадати колір його очей.

Вона міцно заплющувалася, розпалювала уяву — та жодне видіння не полегшувало її хворобливої цікавості.

Ані очей, ані обличчя, ні віку, ні росту, ні навіть гортанного — тріумфуючого — чоловічого стогону не могла видобути з пам'яті. Начебто чоловік і справді був зі сну чи з провидіння.

Але вдихала розвіяний, та незабутий запах визбираних на підлозі трояндових пелюсток — і несамовитіла від жалю до самої себе.

Отоді вона відважилася. А що? Хіба лише чоловіки знають відвагу?!

Довго стояла перед дзеркалом, добираючи барви до лиця, — і врешті ноги понесли її туди, де чоловіків було багато і чи не кожен міг бути її — аби лиш її воля.

— Хто ти? — хотіла запитати для сміливості, та тут же затнулася: погони високого військового чину золотом блистіли під сонцем, якось надто контрастуючи із вбранням сусідніх чоловіків.

І вона не втрималася: раптово погладила погони рукою — і так само раптово осмикнула долоню: важкий холод граніту діткнувся її шкіри, ніби прорізаючи долоню. Так, що стало страшно подивитися, господареві в очі.

Вона аж заплющилася.

Боялася заговорити першою. Але мусила.

— Вибач, мені було йти нікуди, і я прийшла до тебе, першого стрічного. Ти не судитимеш?

Перший стрічний був налаштований слухати цю несподівану жінку довго. Може, саме через це мовчав? Осіннє сонце було ще лагідне ба, навіть спечне. І жінка відчула на собі тепло від його грудей. А може, навіть уже й від погонів. Вона посміливішала — і провела пучками пальців по чітко окреслених вилогах полковникового мундира.

— Я нічого від тебе не хочу. Хочу бути вислуханою. Розумієш? Ти ще молодий. Повинен розуміти.

Далі вона відважилася на більше — і таки розплющила очі.

Полковник мовчав, але його дещо похмурий погляд казав, що він незадоволений її жалобною блузою і чорними панчохами в таку спекотню, та, врешті, і йому надокучила круглорічна темрява мундира, і взагалі — неперервне бабське рюмсання отут, в його цитаделі. Він, законослухняна військова людина, звик віддавати честь і приймати її від інших, а не вислуховувати зашмаркані схлипи своїх і чужих доньок, дружин чи коханок.

— Честь?! Віддавати честь?! — Жінка у чорному відсахнулася від зірок на його погонах, як від вогню. — А я тобі віддаю що? Ганьбу? Неславу? О, ні. Усе, що може віддати зухвала жінка чоловікові, — то лише свою честь. А безчестя приходить по тому. Ти не віриш мені?

І знову в його похмурому погляді прочитала несхвалення.

Він мовчав.

— Ну, добре, добре. Завтра я прийду в чомусь веселішому… і все ж не дивися на мене так осудливо, бо, може, до тебе сюди ніхто й не приходить з такою відкритістю, як я… але з тебе, напевно, ще не вивітрився солдафонський дух, через те ти не є лояльним до мого болю. Однак у тебе тут — доволі часу, щоб пошкодувати ще колись за мною, а чи й за кимсь справді ближчим… ти маєш тут можливість неквапно думати не тільки про своє колишнє життя, але й намагатися розуміти інших. О, так, тут ти маєш занадто багато часу, мій полковнику.

РАЗ-З-З-З… і ці рукавички скинуті… і ці чорні панчохи закинуті, може, й назовсім… І зовсім відсутній страх. Але вона не запам'ятала кольору його очей… чи ті очі були безколірні від похмурості?

…Як добре, що вона більше не знається з пристрастю, а знається тепер лише з цікавістю, гнана саме її неутоленністю і безміром.

Жінка чи не щодня ставала перед величезним дзеркалом, розгладжувала нерівності на обличчі і зморшки на сукні, і з букетиком невиразних квітів брела туди, де було багато — і різних — чоловіків, і будь-котрий з них міг стати її.

На цей раз вона придивлялася довго і без поспіху. О, та у цьому любому тепер їй царстві поруч із чоловіками сусідили і жінки, але не так густо, і жодна з них не могла бути їй суперницею. Бо хіба можуть конкурувати з нею, нарешті вільною від пристрастей, як оббілована звірина від шкіри, усі оці матрони, чомусь усміхнені на всі тридцять два, всі чомусь молоді чи штучно відмолоджені, з декольтованими грудьми і непристойно пишними зачісками? Чи спроможний збити когось із глузду їхній недоречний сміх саме тут, коли тут володарюють лише поважні і мудрі, майже забронзовілі у своїй мудрості і величі?