Марія Матіос: Чотири пори життя

О, а ти вода… ти неубутна вода моїх бездоріж і змілілих рівчаків.

Ти прибуваєш, як неочікувана повінь, — і тягнеш у чорні глибини, у коловороти, в западини — і я чую, що

пропадаю в них, наче біла камінна солотвинська сіль,

гину в темних, кипучих водах,

моє каміння розсипається у пісок…

у порох,

У пил,

що й не знати, чи я справді була колись камінною… Та ба… я була живою…

мене цілували інші губи, мене обіймали інші руки… але то, мабуть, вони були камінними — що не пам'ятаю ні їхніх господарів, ані їхнього запаху, ні мови…

я випросталася з них, як з-під низької стелі,

і скинула, як позичену одежу,

і поклала у скриню пам'яті.

Я змила їх у солених озерах сліз і скупалася у свяченій воді самотності, що випалила з мене — як родимі знаки — усе неправдиве й нещире, не залишивши жалю і згадки…

але озера сліз бездонні і невичерпні… навіть тоді, коли я розкрита, як полуденна троянда, біля найлюбішого чоловіка, уста якого не знають нехоті.

Ти лижеш мої сльози, як майський мед, і я чую, що зроблена з меду і воску.

П'єш солену росу давно умерлих надр і порослих мохом забуття печер — і я вірю, що народжена ласицею, шкіра якої ще не впольована жодним мисливцем.

Ти п'єш довго й повільно скипілі ураз чорториї зголоднілого лона — і я чую твій голос, що кришиться пересохлим стеблом, ламається перестояною отавою. І осипається на шию… на груди… на стегна.

— …Боже, якою солодкою є жінка, якої жадаєш… якою солодкою…

Мені здається, що я заходжуся співом.

Він рветься із заквітлого горла ледь стримуваним торжеством і падає в тишу вечора нечутно і м'яко… і облітає нас двох, як вежу.

…Ти гортаєш мене, як віруючий гортає молитовник, самими губами нашіптуючи празникову молитву…

і закон уст Твоїх для мене кращий за тисячу золота й срібла,

і солодкі гортані моїй слова твої,

і ліпші меду устам моїм,

бо ти покров мій і щит мій,

і я на слова твої уповаю.

Ти злодій моїх маєтків.

Я розкрадена, як млин із борошном першого помолу,

впольована, як дика сарна посеред гомінкого лісу…

і вибрана — як простолюдинка між царівен і між королівен;

я слухаю — і не чую тебе окремо,

бо ні голос, ані кров твоя не існують поза мною.

Ми один клубок.

Один квітник і одна жаждива пустеля…

і ніхто нам не рівня і не розказ.

Ми сплетені і зцементовані,

пророслі одне крізь одного, мов квітка крізь камінь…

охоплені вогнем і оточені льодом;

приголублені Божою ласкою і Божим перстом у розтерзаному брехнею і кров'ю світі…

— Я хочу тебе ще…

…І спека, голодна, суха, безвітряна спека ефіопських пустель не дає дихати…

чую: чужинецькі стріли впиваються наконечниками у шкіру -

і ти рвешся до мене рвучко і без терпіння.

Так добігають до води ті, хто щойно вирвався з диму.

Ти зриваєш мене, як гойдливе яблуко в чужому саду,

і смакуєш, смакуєш без перерви і боязні…

Я упиваюся тобою так, начебто тебе зараз мають забрати в тюрму.

П'ю тебе, як церковний «кагор».

І нічого мене тепер не обходить…

бо я хочу бути випита…

Я зацвітаю, як слова у щедрівці чи квітка в оазі.

Я дерево — ударене блискавкою.

Та чую, як у попелі прокидається прекрасний птах фенікс…

І я оживаю.

Укотре сьогодні повстаю зі сну й утоми спеченими губами, медами і ропою своїх сотів і хлібів…

і вириваюся із себе, як бранка чи як кочівниця,

і наздоганяю себе вчорашню, — ту, що не знала, що зліплена з воску та глини і запашних отрут жалючої шкіри;

ту, що приведена з темниці і боїться, що світло її ось-ось закінчиться.

Але світло різке і безжальне…

воно досягає таких глибин і просторів, що сама собі здаюся пташиним пір'ям, яке ширяє у високості,

де не стає ні кисню, ні сили вдихнути його…

це плоть…

чи сором…

чи це не має імені,

але воно чудове і неповторне…

Твій орел дістає мене і тут, у піднебессі…

він клює дзьобиком квіти на полонинах і плаях, на пасіках і гостинцях мого тіла…

і гейзери солодких вод салютують із-під укритого мохом каміння —

і я ні за чим не жалію…

лише за тим, що так мало вродило квітів.

Ти спасаєш мої верхи і долини, як олень підсніжну травичку, ще не пахучу, та вже соковиту,

і вишукуєш незаймані галявини і яри, захмарені пахощами дурману і прибулих молок…

Але ні, ти не олень…

ти орел, ти сокіл…

твій дзьоб гострий і лагідний.

Він, видобувши з мене то схлипи, то зойки, то зітхання, нарешті, мирно влягається у пахучій долині чорних троянд — і від радості чи з безсилля сам схлипує, як нагодоване немовля.