Стівен Кінг - Чотири після півночі

— І? Що вони сказали?

— Ні про що не хвилюйся. Завтра мені мають надіслати кур’єром ксерокопію, а я одразу відправлю тобі «Федерал Експресом». Післязавтра не пізніше десятої ранку копія буде в тебе.

На мить йому здалося, що всі проблеми позаду, і він почав розслаблятися. Та потім згадав, як небезпечно спалахували очі Шутера. Як він наблизив своє лице до його обличчя, поки вони ледь не доторкнулися лобами. Згадав, як сухо війнуло корицею в Шутеровому віддиху, коли той промовив: «Брешеш».

Ксерокопія? Він зовсім не мав певності, що Шутер навіть оригінальний примірник прийме… а тут ксерокопія?

— Ні, — повільно мовив він. — Гербе, так не годиться. Ні ксерокопія, ні телефонний дзвінок від редактора. Це має бути оригінальний примірник журналу.

— З цим трохи важче. Редакція в них на Мангеттені, звісно, але копії зберігаються в Пенсильванії, у передплатному офісі. І в них є лише по п’ять примірників кожного випуску — це й усе, що вони можуть собі дозволити зберігати, враховуючи, що «ЕКММ» виходить із тисяча дев’ятсот сорок першого року. Видавати їх на руки вони не дуже люблять.

— Гербе, та ну! Ці журнали можна знайти на гаражних розпродажах і в половині бібліотек у маленьких містечках усієї Америки!

— Але повних комплектів немає ніде, — Герб ненадовго змовк. — Що, й телефонного дзвінка не вистачить? Хочеш сказати, цей тип такий параноїк, що подумає, ніби говорить із одною з тисяч твоїх шісток?

Голос позаду:

— Гербе, налити вина?

І знову Герб заговорив, відставивши трубку від рота.

— Ді, ще кілька хвилин зачекай.

— Я заважаю тобі вечеряти, — сказав Морт. — Пробач.

— Це входить у мої обов’язки. Слухай, Морте, давай напрямки — цей тип справді такий божевільний, як здається? Він небезпечний?

І більше нікому про це не казав би. Бо це те саме, що вийти в поле посеред грози й спокушати блискавку.

— Я так не думаю, — відповів Морт, — але хочу, щоб він, нарешті, перестав сидіти в мене на голові, — він завагався, підшуковуючи необхідний тон. — Останні півроку я тільки те й робив, що йшов проти урагану лайна. А тут, може, якось вийде все-таки собі зарадити. Я просто хочу, щоб цей дебіл від мене відчепився.

— Гаразд, — зненацька рішуче промовив Герб. — Я зателефоную Меріенн Джеффері з «ЕКММ». Вона моя давня знайома. Якщо я попрошу її спитати куратора бібліотеки… це вони так того хлопця називають, серйозно, куратор бібліотеки… щоб вони надіслали нам примірник за червень вісімдесятого року, ну приблизно, вона це зробить. Можна їм пообіцяти, що в майбутньому ти напишеш для них оповідання?

— Звісно, — відповів Морт, а сам подумав: «Скажи їй, що на ньому стоятиме ім’я “Джон Шутер”». І ледве не розсміявся вголос.

— Добре. Вона скаже кураторові, щоб відправив тобі журнал «Федерал Експресом», просто з Пенсильванії. Тільки поверни його в хорошому стані, бо доведеться тобі шукати інший такий самий примірник на тих гаражних розпродажах, про які ти згадував.

— А є шанси, що це буде десь не пізніше як післязавтра? — спитав Морт. Відчуваючи жалюгідну впевненість, що Герб вважатиме його психом, бо таке питає… і авжеж, він подумає, що Морт робить грандіозного слона з крихітної мухи.

— Думаю, шанси є, і чималі, — відповів натомість Герб. — Сто відсотків гарантії дати не можу, але дев’яносто дев’ять дам.

— Дякую, Гербе, — зі щирою вдячністю промовив Морт. — Ти крутий.

— Оо, та чого там, мем, — погано імітуючи Джона Вейна [204] Псевдонім Меріона Роберта Моррісона (1907–1979) — американського актора, що прославився своїми ролями у вестернах. й абсурдно цим пишаючись, відказав Герб.

— Усе, йди вечеряти. І поцілуй за мене Делорес.

Але Герб досі не вийшов із образу Джона Вейна.

— Та йди до біса. Я поцілую її за себе, пілігриме.

Ти такий грізний, пілігриме.

Враз Морта пронизав такий жах і переляк, що він ледь не закричав уголос. Те саме слово, та сама рівна протягла інтонація. Шутер якось підімкнувся до його телефонної лінії, і хоч би кому намагався додзвонитися Морт чи хоч би який номер набирав, відповідатиме завжди Джон Шутер. Герб Крікмор став лише ще одним із його псевдонімів, і…

— Морте? Ти там?

Він заплющив очі. Тепер, коли Герб облишив нарешті ліпити із себе Джона Вейна, стало нормально. То знову був Герб, як і раніше, як і завжди. Герб, котрий просто вжив те слово, яке…

Що?

Ще одна платформа на Параді випадкових збігів? Добре. Звісно. Не проблема. Я просто постою на тротуарі й проводжатиму її поглядом, поки вона котитиме повз мене. А чом би й ні? Я вже з півдюжини більших пропустив.