Морт стояв у коридорі, стискаючи в зболеному кулаці слухавку. Посеред лоба пульсувала вена.
Кілька секунд його лють була такою всеохопною, що він відчув себе похованим живцем усередині неї, і все, про що здатен був думати…
То ОН ВОНО що! ТО ОН ВОНО що! ТО ОН ВОНО що! знову і знову.
— Пане Рейні, ви там? — спокійним тяглистим голосом поцікавився Шутер.
— Єдине, що я тобі напишу, — власний голос Морта лунав повільно й був густим, як сироп, від люті, — твій смертний вирок, якщо не даси мені спокій.
— Ти такий грізний, пілігриме, — терплячим тоном людини, яка пояснює просту проблему дурненькій дитині, сказав Шутер, — бо знаєш, що я тобі нічо’ не зроблю. Якби ти вкрав у мене собаку чи тачку, я міг би забрати твого собаку чи твою тачку. Я міг би це зробити, так само легко, як твоєму коту в’язи скрутив. А якби ти спробував мене спинити, отоді я б тобі щось зробив і все одно забрав. Але це інше. Те добро, яке мені треба, — воно у твоїй голові. Воно там у тебе замкнене, наче в сейфі. Тільки от я не можу просто висадити двері й розпороти зварювальним пальником задню стінку. Мушу добирати код. Еге ж?
— Не розумію, про що ти говориш, — відказав Морт, — але оповідання з мене ти витягнеш хіба що в той день, коли Статуя Свободи начепить на себе підгузок, пілігриме.
— Я б її в це не вплутував, якби міг, — задумливо промовив Шутер, — але я вже починаю думати, що іншого вибору ти мені не лишаєш.
Раптом уся слина зникла з Мортового рота, залишивши його сухим, скляним і гарячим.
— Що… що ти…
— Хочеш якось прокинутися після свого дурного дрімання й знайти Емі прибитою до смітника? — спитав Шутер. — Чи ввімкнути одного ранку радіо й почути, що вона прийшла другою на змаганнях із бензопилкою, яку ти тримаєш у себе в гаражі? Чи гараж теж згорів?
— Думай, що верзеш, — прошепотів Морт. Широко розплющені очі почали наливатися слізьми люті й страху.
— У тебе ще є два дні на те, щоб усе обдумати. І я б на твоєму місці, пане Рейні, обдумав усе дуже ретельно. Узявся б за голову руками й думав би, думав. І більше нікому про це не казав. Бо це те саме, що вийти в поле посеред грози й спокушати блискавку. Розлучені ви чи ні, але чомусь мені здається, що в тебе досі є почуття до тієї дамочки. Час тобі трохи подорослішати. Тобі це з рук не зійде. Невже до тебе досі не дійшло? Я знаю, що ти зробив, і не відступлюся, поки не отримаю те, що належить мені.
— Ти божевільний! — пронизливо закричав Морт.
— Добраніч, пане Рейні, — сказав Шутер і поклав трубку.
Кілька секунд Морт просто стояв, і трубка поволі опускалася повз вухо. А потім він підхопив нижню частину вузенького телефону в стилі «Принцеса» [203] Компактний телефонний апарат, призначений для спальні, який випустила телефонна компанія «Bell Systems» 1959 року. Трубка в ньому накривала диск чи кнопки; також цифри мали підсвітку для нічних розмов. Телефон був розрахований переважно на жінок-покупців, звідси й назва — «Принцеса».
і був уже на межі того, щоб жбурнути весь апарат об стіну, але вчасно опанував себе. Поставив телефон назад на столик і з десяток разів глибоко вдихнув-видихнув — достатньо, щоб голова попливла й зробилася невагомою. А потім набрав домашній номер Герба Крікмора.
Після другого гудка трубку підняла Гербова подруга Делорес і покликала до телефону Герба.
— Привіт, Морте, — сказав Герб. — Що там із твоїм будинком? — він трохи відвів трубку вбік. — Делорес, переставиш сковорідку на задній пальник?
«У Нью-Йорку час вечеряти, — подумав Морт, — і він дає мені про це знати. Але до біса. Щойно один маніяк погрожував порізати мою дружину на телячі котлети, але життя триває, правда ж?»
— Будинку нема, — відповів Морт. — Страхова відшкодує всі збитки, — він помовчав. — Тобто матеріальні збитки.
— Співчуваю, — мовив Герб. — Я можу якось допомогти?
— Ну, не з будинком, — відповів Морт, — але дякую, я ціную. А от оповідання…
— Яке оповідання, Морте?
Він відчув, як рука знову стискається на трубці телефону, й примусив себе розслабитися. Він не знає, яка тут ситуація. Ти маєш про це пам’ятати.
— Та те, через яке б’є копитом мій схиблений друзяка, — якомога недбалішим і малостурбованим голосом постарався відказати він. — «Сезон сівби», в «Еллері Квінз Містері Меґезін».
— А, те оповідання, — згадав Герб.
Раптом Морта прошила блискавка страху.
— Ти ж не забув подзвонити?
— Ні… я дзвонив, — запевнив його Герб. — Просто з голови на хвилину вилетіло. Ти ж будинок утратив усе-таки.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу