Стівен Кінг - Чотири після півночі

Запитання. Невже все це — випадкові збіги?

Відповідь. З формального погляду це можливо.

Запитання. Чи вірить він у те, що все це — збіги?

Відповідь. Ні.

Запитання. А тоді чи вірить він у те, що божеволіє?

— Відповідь — ні, — сказав Морт. — Він не вірить. Принаймні поки що. — Він застібнув ширінку й, обігнувши ріг будинку, підійшов до дверей.

Морт знайшов ключ від будинку, підніс його до замкової шпарини, та передумав встромляти. Натомість рука потягнулася до ручки, і щойно пальці зімкнулися на ній, він відчув упевненість, що вона легко прокрутиться. Тут побував Шутер… побував чи досі був. І зламувати замок йому теж не було потреби. Е ні. Тільки не цьому виродкові. Запасний ключ до будинку на Ташморському озері Морт зберігав у старій мильниці на найвищій полиці в сарайчику, а саме туди ходив Шутер, щоб похапцем дістати викрутку, коли настала пора пришпилити горопашного старенького Бублика до сміттєвого бака. І тепер він у будинку, винюхує… чи, може, ховається. Він…

Ручка відмовилася прокрутитися; Мортові пальці просто ковзнули довкола неї. Двері були замкнені.

— Гаразд, — сказав Морт. — Подумаєш, велике діло, — і навіть тихо розсміявся, встромляючи ключ у шпарину й провертаючи його. Те, що двері виявилися замкненими, не означало, що Шутера в будинку немає. Насправді якщо добряче замислитися, то навіть правдоподібніше було б, щоб він виявився всередині. Міг скористатися запасним ключем, покласти його на місце, потім замкнути двері зсередини, щоб приспати підозру свого ворога. Зрештою, щоб замкнути ці двері, треба було просто натиснути на ґудзик у центрі ручки. «Він намагається довести мене до божевілля», — подумав Морт, переступаючи через поріг.

У будинку плавало запорошене сонячне світло надвечір’я. І стояла тиша. Але за відчуттями — тиша, у якій хтось причаївся.

— До сказу мене довести хочеш, га? — гукнув Морт. Він очікував, що ці слова прозвучать божевільно навіть для його власних вух. Самотній параноїк звертається до непроханого гостя, що існує, врешті-решт, лише в його уяві. Але самому собі Морт божевільним не здавався. Для власних вух його слова прозвучали як слова людини, яка бодай наполовину розкусила, у чому фокус. От тільки розкрити половину схеми — це не так уже й круто. Та все ж таки половина — це краще, ніж нічого.

Морт зайшов у вітальню з її банястою стелею, стіною-вікном із краєвидом на озеро і, звісно, Всесвітньо Відомим Диваном Морта Рейні, також знаним під назвою Канапа Коматозного Письменника. Вимушена посмішка торкнула кутики його губ. Тестикули в паху підскочили й стислися.

— Половина схеми — це ліпше, ніж нічого, правда ж, пане Шутер? — погукав він.

Слова розтанули в порохнявій тиші. У тій пилюці Морт відчував запах старого тютюну. Погляд упав на зіжмакану пачку сигарет, які він викопав у шухляді стола. Подумалося, що в будинку стоїть запах — майже сморід — жахливо неприємний: то був запах відсутності жінки. А потім він подумав: «Ні. Це помилка. Це не те. Ти відчуваєш запах Шутера. Пахне цим мужиком і його сигаретами. Не твоїми. Його».

Закинувши голову назад, Морт повільно розвернувся на сто вісімдесят градусів. Спальня на другому поверсі дивилася на вітальню з висоти середини стіни кремового кольору; отвір перекривали темно-коричневі дерев’яні планки. Вони призначалися для того, щоб хтось необережний не випав звідтіля й не заляпав собою всю підлогу вітальні. Але також вони слугували для декору.

Утім тієї миті нічого особливо декоративного Морт у них не побачив; вони здалися йому ґратами тюремної камери. Усе, що йому було видно з гостьової спальні, як вони з Емі її називали, — стеля і один із чотирьох стовпчиків ліжка.

— Пане Шутер, ви там? — заволав Морт.

Відповіді не було.

— Я знаю, що ти хочеш довести мене до сказу! — тепер уже він почувався трохи смішним. — Але в тебе нічого не вийде!

Приблизно шість років тому вони встановили у вітальні великий камін із плитняку, з топкою «Блекстоун». Біля нього стояла стійка з камінним причандаллям. Морт узяв лопатку для попелу, повагався, поклав її на місце й узявся натомість за кочергу. Розвернувся обличчям до заґратованого отвору гостьової спальні й підніс кочергу догори, немов лицар, що салютує своїй королеві. Повільно рушив до сходів і пішов нагору. Відчувалося, як у м’язи хробаком прокрадається напруга, але Морт розумів, що боїться не Шутера. Насправді він боявся не знайти нікого.