Стівен Кінг - Чотири після півночі

Та найгірше, принаймні для Морта, чекало на середині другого стовпчика, і знову найбільшого болю завдала не вартість у доларах. 124 ПЛ. ВИНА — так звучав той пункт. Вартість у доларах — 4900. Вино вони полюбляли обоє. Не шаленіли від нього, але разом облаштували в підвалі маленький винний погріб, наповнювали його разом і вряди-годи разом розпивали пляшчину.

— Навіть вино, — сказав він Евансові. — Навіть це.

Еванс якось дивно на нього глянув (поглядом, який Морт не міг витлумачити), та потім кивнув.

— Сам винний погріб уцілів, бо в підвальній каністрі було дуже мало рідкого палива і вибуху не сталося. Але від пекельного жару більшість пляшок полопалася. А ті кілька, що лишилися цілими… я не великий знавець вин, але сумніваюся, що його можна буде пити. Хоча, може, я й помиляюся.

— Не помиляєтеся, — сказала Емі. Самотня сльоза скотилася по її щоці, й вона механічно її стерла.

Еванс запропонував їй хустинку. Та Емі похитала головою і знову схилилася разом із Мортом над списком.

За десять хвилин список закінчився. Вони розписалися над відповідними лініями, й Стрік засвідчив їхні підписи. А через кілька секунд матеріалізувався й Тед Мілнер — так, неначе спостерігав за всім, що відбувалося, на якомусь прихованому екрані.

— Ще щось потрібно? — спитав Морт в Еванса.

— Зараз ні. Але може знадобитися. Пане Рейні, ваш номер у Ташморі не зареєстровано в довіднику?

— Так, — Морт записав свій телефон для Еванса. — Дзвоніть, будь ласка, якщо потрібна буде моя допомога.

— Авжеж, — Еванс підвівся й простягнув руку. — Ці справи завжди дуже неприємні. Співчуваю, що вам двом доводиться через це проходити.

Вони потисли руки всім навколо й залишили Стріка та Еванса писати звіти. Давно вже було по першій годині дня, і Тед спитав Морта, чи не бажає він пообідати з ним та Емі. Але Морт похитав головою.

— Я вже хочу повертатися. Попрацювати. Побачимо, чи вдасться мені хоч ненадовго забути про все це, — і він справді відчував, що міг би зараз писати.

Нічого дивного. У важкі часи (принаймні до розлучення, яке виявилося винятком із загального правила) писання йому завжди давалося легше. Воно навіть було необхідним. Приємно було відчувати, як під твоїм командуванням ці вигадані світи проступають усе чіткіше, тоді як справжній завдав тобі такого болю.

Морт майже очікував, що Емі зараз попросить його передумати. Але вона не попросила.

— Їдь обережно, — сказала натомість вона і невинно поцілувала його в кутик рота. — Дякую, що приїхав і що був таким… розважливим у всьому.

— Емі, я можу щось для тебе зробити?

Вона заперечно похитала головою, злегка всміхаючись, і взяла Теда за руку. Якщо він шукав якогось знаку, то цей був занадто виразним, щоб його пропустити.

Вони повільно рушили до Мортового «б’юїка».

— А ти там як, нормально тримаєшся? — спитав Тед. — Щось треба, може?

І втретє Морта вразив південний акцент цього чоловіка. Ще один випадковий збіг.

— Та ні, наче нічого, — сказав він, відчиняючи дверцята «б’юїка» й виловлюючи з кишені ключі до машини. — Теде, а звідки ти родом? Чи ти, чи Емі, напевно, вже мені казали, але клята пам’ять підводить. З Міссісіпі?

Тед від щирого серця розсміявся.

— Ні, Морте, я здалеку. Виріс у Теннессі. У маленькому містечку. Зветься Шутерз-Ноб, штат Теннессі.

До Ташморського озера Морт повертався, міцно вчепившись руками в кермо, спину тримаючи рівно, як лінійку, й не зводячи нерухомого погляду з дороги. Він збільшив гучність радіо й люто зосереджувався на музиці щоразу, коли відчував промовисті сигнали розумової діяльності під черепною коробкою. Ще не подолавши й сорока миль, Морт відчув явний тиск у сечовому міхурі. Ця нова обставина була навіть бажаною, тому він не зупинився біля придорожнього туалету. Потреба подзюрити — ще одна чудова нагода перестати думати.

Додому він приїхав близько пів на п’яту і поставив «б’юїк» на звичне місце біля бічної стіни будинку. Ерік Клептон задихнувся посеред гітарного бугі-соло, коли Морт вимкнув двигун, і градом каміння, обгорнутого в гуму, на нього посипалася тиша. На озері не було жодного човна, і жоден цвіркун не дзижчав у траві.

«У сцяння й думання багато спільного, — подумав він, вилазячи з машини й розщібаючи блискавку. — І те, і те можна відкласти на якийсь час… але не назавжди».

Морт Рейні стояв, мочився й думав про таємні вікна й таємні сади; він думав про тих, кому можуть належати останні й хто може визирати в перші. Він думав про те, що журнал (який був йому потрібен, щоб довести, що певний мужик чи то псих, чи то шахрай) випадково згорів якраз того вечора, коли він спробував його роздобути. Морт думав про те, що коханець його колишньої дружини, чоловік, якого він від усієї душі зневажав, походить із містечка під назвою «Шутерз-Ноб» і що «Шутер» — так уже сталося — це псевдонім згаданого вище чи-то-психа-чи-то-шахрая, який з’явився в житті Морта Рейні якраз тоді, коли Морт Рейні почав осягати своє розлучення не як академічну концепцію, а як простий факт свого життя віднині й довіку. Він навіть думав про те, що «Джон Шутер» стверджував, ніби він підловив Морта Рейні на плагіаті приблизно в той самий час, як Морт Рейні розлучився з дружиною.