Стівен Кінг - Чотири після півночі

Господи, сподіваюся, що ні. Сподіваюся, ні, бо якщо це так, то це занадто близько до нервовозривної території, щоб бути втіхою.

— Морте, з тобою все гаразд? — спитала Емі й роздратовано посмикала його за рукав, ненадовго виводячи з трансу.

— Так, — відповів він, а потім раптово: — Ні. Правду кажучи, мені трохи недобре.

— Може, то сніданок, — озвався Тед.

Емі так на нього глянула, що Мортові одразу стало трохи краще. То був не надто доброзичливий погляд.

— Ні, не сніданок, — трохи обурено промовила вона. І обвела рукою почорнілі руїни. — Це ось що. Ходімо звідси.

— Люди зі страхової приїдуть опівдні, — нагадав Тед.

— Лишається трохи більше години. Теде, їдьмо до тебе. Мені й самій щось не дуже добре. Хочеться сісти.

— Добре, — відповів Тед тим сердитим тоном «чого-ти-кричиш», який теж бальзамом полився на Мортове серце. І хоча ще за сніданком він би сказав, що дім Теда Мілнера — останнє місце на землі, де б він хотів побувати, але пішов із ними, не ремствуючи.

Поки їхали через місто до різнорівневого будинку на східному боці, який Тед називав домом, усі мовчали. Морт не знав, про що думають Емі й Тед, хоча здогадувався, що їхні думки можуть бути заповнені будинком (в Емі) та чи встигнуть вони на зустріч зі страховиками (у Теда). Зате він точно знав, про що думає сам. Морт намагався вирішити: божеволіє він чи ні. Це насправді чи це «Меморекс»? [199] Дещо спотворене рекламне гасло компанії «Memorex», заснованої 1961 р. в Кремнієвій долині, що спеціалізується на пристроях для запису інформації. Гасло походить із 1971 р., з рекламного ролика, у якому відома співачка Елла Фіцджеральд брала ноту, від якої розлітався скляний келих; одночасно її голос записували на аудіокасету виробництва «Memorex». Від звучання запису на касеті келих також розлітався, і звучав слоган: «Це наживо чи це “Меморекс”?»

Зрештою, він вирішив, що Емі насправді казала таке про свій кабінет поряд із пральнею — то був не фальшивий спогад. А чи казала вона це до 1982-го, коли «Джон Шутер», за його власною заявою, написав оповідання під назвою «Таємне вікно, таємний сад»? Цього він не знав. Хай як він викручував свій спантеличений і зболений розум, але отримував лише куце повідомлення: відповідь непереконлива. Проте навіть якщо вона й сказала це, байдуже коли, чи не могла назва Шутерового оповідання виникнути внаслідок простого збігу? Можливо. А чи не забагато збігів? Він уже вирішив, що пожежа повинна була бути випадковістю. Але той спогад, навіяний садом Емі з його врожаєм пожухлих квітів… що ж, ставало дедалі важче повірити, що все це не пов’язано між собою якимсь дивним, може, навіть надприродним чином.

Та й чи не був «Шутер» по-своєму так само розгублений? «Як ви його роздобули? — лихим від гніву й спантеличення голосом спитав тоді він. — От що мене насправді цікавить. Як у біса такий грошовитий писака, як ви, потрапив у мою маленьку сраку світу в штаті Міссісіпі й украв мою кляту писанину?» Тоді Морт подумав, що це або ще одна ознака божевілля, або що цей тип — збіса добрий актор. Але тепер, у Тедовій машині, йому вперше спало на думку, що саме так відреагував би він сам, якби обставини склалися навпаки.

Хоча в певному розумінні вони так і склалися. Єдине, чим два оповідання цілковито різнилися, — це назва. Обидві назви були підхожими, але зараз Морт зрозумів, що має до Шутера одне запитання, і воно дуже нагадувало те, яке йому вже ставив Шутер: «Пане Шутер, звідки ви взяли цю назву? Ось що мене насправді цікавить. Звідки ви могли знати, що за тисячу двісті миль від вашої сраки світу в Міссісіпі дружина письменника, про якого, за вашим твердженням, ви ніколи не чули до цього року, має власне таємне вікно, що виходить на її власний таємний сад?»

Що ж, був лише один спосіб це з’ясувати. Коли Ґреґ вистежить Шутера, Мортові доведеться в нього спитати.

Від чашечки кави, яку запропонував Тед, Морт відмовився, але спитав, чи є в того кока-кола або пепсі. Тед відповів ствердно, і після того, як Морт випив прохолоджувальний напій, його шлунок заспокоївся. Він боявся, що навіть від самого перебування тут — тут, де Тед із Емі злягалися тепер, коли їм більше не треба було никатися по дешевих міських мотельчиках — його охопить гнів і неспокій. Але цього не сталося. То був просто будинок, такий, у якому кожна кімната, здавалося, проголошувала, що власник — молодий парубок, який прагне успіху й міняє жінок, як рукавички. Морт відчув, що сприймає це все досить легко, хоча хробачок тривоги за Емі все-таки знову заворушився. Він згадав її кабінетик із його прозорим, психічно здоровим світлом та дрімотним дзижчанням сушарки, що просочувалося крізь стіну, її кабінетик із його таємним вікном, єдиним на весь будинок, що виходило на тісний закапелок між будинком і флігелем, і подумав, як органічно вона виглядала там і як мало спільного мала з цим будинком. Але з цим доведеться розбиратися їй самій, і він подумав (лише через кілька хвилин перебування в цьому іншому будинку, що виявився зовсім не темним і страшним кублом розпусти, а просто собі будинком), що з цим він може змиритися… і навіть не заперечувати проти цього.