— На п’ятому каналі.
— І як це виглядало?
— Як виглядало що? — запитанням на запитання відповів Ґреґ. Морт скривився… але якщо вже чути це від когось, то він був радий, що цією людиною був Ґреґ Карстерз — приязний довговолосий екс-гіпі, що навернувся в якусь незрозумілу релігійну секту (сведенборґіанців чи як вони там себе називали) невдовзі після Вудстока. Він мав дружину і двійко дітей, семи й п’яти років, і, наскільки міг судити Морт, уся сімейка була так само пофігістична, як і сам Ґреґ. До неширокої, проте незмінної усмішки цього чоловіка людина звикала так сильно, що в тих небагатьох випадках, коли він не всміхався, здавалося, що він роздягнений.
— Дуже погано, так?
— Так, — просто відповів Ґреґ. — Полум’я, видно, шугонуло вгору, як ракета. Співчуваю, друже.
— Дякую. Ґреґу, я вже їду туди. Дзвоню з Меканік-Фолз. Можеш дещо для мене зробити, поки я буду там?
— Якщо ти про ґонт, то я думаю, він буде…
— Ні, не про ґонт. Це інше. Мене останні два-три дні діймає один тип. Звихнутий. Заявив мені, що я вкрав оповідання, яке він написав шість чи сім років тому. Коли я сказав йому, що свою версію того оповідання написав раніше, ніж він, за його словами, і сказав, що можу це довести, він геть сказився. Я в душі сподівався, що більше ніколи його не побачу, але не пощастило. Учора ввечері, поки я спав на канапі, він убив мого кота.
— Бублика? — у голосі Ґреґа прозвучали нотки легкого подиву, що у випадку якоїсь іншої людини дорівнювало б викрику від здивування. — Він убив Бублика?
— Саме так.
— А ти з Дейвом Ньюсомом про це говорив?
— Ні, і не хочу говорити. Я хочу розібратися з ним сам, якщо вийде.
— Морте, мені цей тип не надто нагадує пацифіста.
— Від убивства кота до вбивства людини далеко, — сказав Морт, — та й я думаю, що дам йому раду краще, ніж Дейв.
— Ну, тут ти, може, й маєш рацію, — погодився Ґреґ. — Відколи Дейву перевалило за сімдесят, він став трохи вайлуватим. Морте, чим я можу допомогти?
— По-перше, я б хотів дізнатися, де він зупинився.
— Як його звати?
— Не знаю. На тому оповіданні, яке він мені показував, стояло ім’я «Джон Шутер», але згодом він щось вимудрував і сказав, що це, може, й псевдонім. Думаю, так і є — бо звучить як псевдонім. Так чи інакше, я сумніваюся, що він зареєструвався під цим ім’ям, якщо зупинився в якомусь тутешньому готелі.
— А як він виглядає?
— Приблизно шість футів на зріст, сорок із гаком років. У нього дуже обвітрене лице — зморшки від сонця довкола очей, носогубні складки дуже глибокі, наче рот у дужки взяли.
Він говорив, і обличчя «Джона Шутера» потроху зринало у свідомості, набуваючи прозорої виразності, неначе вигляд примари, що підпливає до опуклого боку кришталевої кулі медіума. Морт відчув, як на шкірі тильного боку долонь проступають сироти, і здригнувся. Голос десь у середині мозку все бурмотів, що він або робить помилку, або навмисно вводить Ґреґа в оману. Авжеж, Шутер був небезпечний. І щоб зрозуміти це, йому навіть не потрібно було бачити, що цей чоловік зробив із Бубликом. Учора вдень він роздивився це в Шутерових очах. То навіщо розігрує самоправця?
«Тому що, — з якоюсь загрозливою твердістю відповів інший голос, з глибин. — Просто «тому що», і все».
Середньомозковий голос озвався знову. Стривожено: «Ти збираєшся щось йому заподіяти? Ось про що йдеться? Ти хочеш щось із ним зробити?»
Та глибинний голос не відповів. Він затих.
— Під цей опис підходить половина тутешніх фермерів, — із сумнівом промовив Ґреґ.
— Ну, є ще кілька штрихів, які допоможуть його впізнати, — сказав Морт. — По-перше, він із Півдня, акцент такий, що ні з ким не сплутаєш. А ще він носить чорний капелюх, здається, фетровий, круглий. Схожий на такий, як в амішів. Їздить на синьому «форді»-універсалі, випуск початку чи середини шістдесятих років. Міссісіпські номери.
— Це вже краще. Я порозпитую людей. Якщо він десь тут неподалік, хтось та й знатиме, де саме. Номери з іншого штату о цій порі року дуже помітні.
— Я знаю, — раптом йому спало на думку ще дещо. — Можеш почати з Тома Ґрінліфа. Я вчора з цим Шутером розмовляв на Лейк-драйв, десь за півмилі на північ від мого дому. А Том саме проїжджав повз нас на своєму «скауті». Він нам помахав, і ми обидва помахали у відповідь. Напевно, Том збіса добре його роздивився.
— Гаразд. Може, здибаємося з ним у крамниці Бові, як заскочу туди на каву близько десятої.
— Там Шутер теж побував, — сказав Морт. — Я знаю, бо він згадував у розмові стелаж для книжок у паперових обкладинках. Один із тих, старомодних.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу