Стівен Кінг - Чотири після півночі

— Думаю, це неважливо, — сказав Морт. — Рукопис нового роману в мене тут, із собою. — «Аякже. Усі чотирнадцять гівняних дерев’яних його сторінок». — До біса решту. Побачимося завтра, Емі. Я

(кохаю тебе)

Але слова лишилися за стуленими губами. Вони розлучилися. Хіба він може досі її кохати? Збочення якесь, якщо так. Та навіть якби й так, хіба в нього є право про це казати?

— Я дико шкодую, що все так сталося, — натомість промовив він.

— Я теж, Морте. Дуже-дуже шкодую, — і вона знову розплакалася. Тепер він почув, як хтось на тому боці — жінка, ймовірно Ізабель, — її втішає.

— Емі, лягай і спробуй заснути.

— Ти теж.

Морт повісив трубку. Враз будинок видався йому набагато тихішим, ніж у всі попередні ночі, коли він був тут сам; він не чув нічого, крім нічного вітру, що шепотів під дахом, та ухкання гагари десь дуже далеко на озері. Морт витяг із кишені записку, розрівняв її, перечитав. Такі речі треба відкладати, щоб зберегти для поліції. Власне, таких речей навіть торкатися не можна, поки поліція їх не сфотографує і не виконає над ними свої шаманські танці з бубном. То був — барабанний дріб і сурмлення труб, будь ласка — РЕЧОВИЙ ДОКАЗ.

«Та ну нахрін», — подумав Морт і знову зіжмакав аркуш. Ніякої поліції. Місцевий констебль, Дейв Ньюсом, найпевніше, не згадає, що він їв на сніданок, коли надходить пора обідати, а звертатися до окружного шерифа чи поліції штату Морт не хотів. Зрештою, ніхто не намагався позбавити його життя; вбили його кота, але кіт — не людина. А на тлі катастрофічної новини, яку повідомила Емі, Джон Шутер уже не здавався таким важливим. Він був одним зі Схибнутих, у нього тасувалися вальти, й він міг бути небезпечним… але Морт хотів спробувати владнати цю справу власними силами, хай навіть Шутер і небезпечний. Особливо, якщо він небезпечний.

Будинок у Деррі важив більше, ніж Джон Шутер та його божевільні ідеї. Він був важливішим навіть за те, хто скоїв підпал, — Шутер чи ще якийсь неадекват, що зачаїв образу, мав проблему з психікою або був ображеним і психічно хворим одночасно. Будинок та, мабуть, Емі. Відчувалося, що їй погано, тож нікому з них не зашкодить, якщо він спробує її втішити, як уміє. Може, вона навіть…

Але він заборонив собі думати про те, що може зробити Емі. Далі на цій дорозі Морт не бачив нічого, крім болю. Краще вважати, що цю дорогу перекрито назавжди.

Він пішов у спальню, роздягнувся й ліг, підклавши руки під голову. Знову заухкала гагара, відчайдушно й далеко. Йому знову подумалося, що десь там, у темряві, може скрадатися Шутер, із блідим круглим обличчям під дивацьким чорним капелюхом. Шутер був божевільним, і те, що він із Бубликом розправився за допомогою рук та викрутки, не заперечувало того, що в нього все-таки може бути при собі зброя.

Але Морт сумнівався, що Шутер десь там, озброєний чи ні.

«Дзвінки, — подумав він. — Дорогою до Деррі треба буде зробити щонайменше два. Один — Ґреґові Карстерзу, другий — Гербові Крікмору. Якщо я виїду о сьомій, то зарано буде дзвонити звідси, але можна буде з таксофону в Оґасті…»

Морт перевернувся на бік, думаючи, що після всього не засне ще довго… але сон накотив на нього рівною темною хвилею, і якщо хтось приходив подивитися на нього через вікно, поки він спав, то йому про це було невідомо.

Будильник розбурхав його о чверть на сьому. Півгодини пішло на те, щоб поховати Бублика на піщаній смузі між будинком та озером, і вже о сьомій він сидів за кермом, як і було заплановано. Проїхавши десять миль, уже неподалік від в’їзду до Меканік-Фолз (галасливого мегаполісу з текстильною фабрикою, яку закрили 1970 року, п’ятьма тисячами душ і жовтою блимавкою на перехресті трас 23 та 7), Морт помітив, що його старий «б’юїк» от-от заглухне. Довелося заїхати на заправку «Біллз Шеврон», кленучи себе за те, що перед виїздом не подивився на прилад. Якби він проминув Меканік-Фолз, не помітивши низького рівня бензину, пішов би звідти пішкарусом і в результаті спізнився б на зустріч із Емі не на годину й не на дві.

Поки ді-джей бензоколонки намагався наповнити бездонну діжку «б’юїка», Морт підійшов до таксофону на стіні. Виловив у задній лівій кишені штанів пошарпану телефонну книжку і набрав номер Ґреґа Карстерза. Було ще дуже рано, він сподівався застати Ґреґа вдома — і не прогадав.

— Алло?

— Ґреґу, привіт. Це Морт Рейні.

— Привіт, Морте. У вас там халепа в Деррі сталася, так?

— Так, — сказав Морт. — По телевізору показували?