Стівен Кінг - Чотири після півночі

— Привіт, Гербе, — сказав він. — Я тобі дзвоню з таксофону біля пропускного пункту в Оґасті. Я остаточно розлучився, мій будинок у Деррі вчора ввечері згорів ущент, якийсь пришелепа вбив мого кота, і тут холодніше, ніж у копача криниць за пряжкою ременя. Ну як, уже весело?

Він не усвідомлював, як абсурдно звучить перелік його бід, аж доки почув, як сам їх уголос перелічує. І ледь не розсміявся. Господи, тут холодно, але хіба це не приємна холоднеча? Дарує відчуття такої чистоти!

— Морте? — обережно поцікавився Герб, як людина, що підозрює злий жарт.

— До твоїх послуг, — підтвердив Морт.

— Що ти сказав про свій будинок?

— Я тобі розкажу, але тільки один раз. Роби нотатки, якщо потрібно, бо я планую повернутися в машину до того, як примерзну до цього телефону, — почав він із Джона Шутера та Шутерових звинувачень. А закінчив телефонною розмовою з Емі, що відбулася напередодні ввечері.

Герб, який чимало часу провів у Морта й Емі в гостях (і, як здогадувався Морт, тяжко сумував через їхнє розлучення), висловив свій подив і співчуття з приводу того, що сталося з будинком у Деррі. Спитав, чи є в Морта ідеї, хто б міг це скоїти. Морт відповів, що гадки не має.

— Ти підозрюєш цього типа? Шутера? Я добре розумію, що кота вбили незадовго до того, як ти прокинувся, але…

— З технічного погляду це можливо, і я не виключаю повністю, — відповів Морт, — але дуже в цьому сумніваюся. Може, лише тому, що мені на голову не налазить, як хтось міг спалити будинок на двадцять чотири кімнати, просто щоб знищити один журнал. Але передусім тому, що я з ним розмовляв. Гербе, він справді вірить у те, що я вкрав його оповідання. Тобто він ані найменших сумнівів у цьому не має. Коли я сказав, що можу показати доказ, він сприйняв це з такою бравадою, типу «Уперед, уйобку, розваж мене».

— Але ж… ти викликав поліцію, правда?

— Ага, дзвонив сьогодні вранці, — сказав Морт. Це твердження було трохи нещирим, але відвертої брехні також не містило. Того ранку він справді дзвонив. Ґреґові Карстерзу. Але якби Морт сказав Гербові Крікмору (якого візуалізував у вітальні його нью-йоркської квартири в модних твідових штанах і майці), що збирається владнати цю справу сам, хіба що Ґреґ трохи допоможе, то навряд чи Герб зрозуміє. Герб був хорошим другом, але трохи стереотипним: цивілізована людина, модель кінця двадцятого сторіччя, урбанізований до самих кісток. Він був із тих людей, які прихильно ставляться до сеансів у психотерапевта. До медитації та медіації. З тих людей, які прихильно ставляться до дискусії, коли наявні розумні аргументи, та негайного делегування проблеми уповноваженим, коли аргументів нема. Для Герба концепція «чоловік повинен робити те, що повинен» мала своє місце… от тільки це місце було у фільмах із Сильвестром Сталлоне.

— Ну, це добре, — Гербові відчутно полегшало. — У тебе й так проблем удосталь, бракувало ще про якогось психа з Міссісіпі хвилюватися. Якщо його розшукають, то що ти зробиш? Напишеш заяву, щоб його притягли до відповідальності за переслідування?

— Я краще переконаю його йти зі своїми звинуваченнями на три веселі букви, — відчуття радісного оптимізму, нічим не підкріпленого, та беззаперечно реального, все ніяк не полишало Морта. Він припускав, що зовсім скоро все зміниться і він знову занепаде духом, але на ту мить ніяк не міг перестати шкіритися. Тож Морт утер носа рукавом пальта й усміхався собі далі. Він уже й забув, як це — мати на писку широчезну усмішку.

— І як ти це зробиш?

— З твоєю допомогою, сподіваюся. У тебе ж є архів моїх матеріалів?

— Так, але…

— Треба, щоб ти знайшов випуск «Еллері Квінз Меґезін» за червень тисяча дев’ятсот вісімдесятого року. У ньому є «Сезон сівби». Я свій після пожежі навряд чи зможу витягти, тому…

— У мене його нема, — м’яко промовив Герб.

— Нема? — кліпнув Морт. Такого повороту подій він не очікував. — Чому?

— Тому що тисяча дев’ятсот вісімдесятий — це за два роки до того, як я став твоїм агентом. У мене є щонайменше по одному примірнику всього, що я для тебе продав, але те оповідання ти ще продавав сам.

— От холера! — перед Мортовим внутрішнім зором постала сторінка подяк за «Сезон сівби» у збірнику «Монету вкидає кожний». У більшості аналогічних розділів містився рядок «Надруковано з дозволу автора та літературних агентів автора, Джеймса і Крікмора». А от перед «Сезоном сівби» (а також перед двома-трьома іншими оповіданнями в збірці) стояло тільки «Надруковано з дозволу автора».