Стівен Кінг - Чотири після півночі

— Мені шкода, — сказав Герб.

— Ну звісно, я надсилав його сам. Пригадую, як писав листа із запитом перед тим, як відправити текст. Просто в мене таке враження, що ти був моїм літературним агентом вічно, — підсміюючись, Морт додав: — Не ображайся.

— Не буду, — запевнив Герб. — Хочеш, я подзвоню в «ЕКММ»? У них мають бути архівні примірники.

— А можеш? — вдячно спитав Морт. — Це було б чудово.

— Зроблю передусім. От тільки… — Герб замовк.

— Що «тільки»?

— Дай слово, що ти не плануєш зустрічатися з цим типом сам на сам, коли в тебе буде на руках надруковане оповідання.

— Даю слово, — надто швидко погодився Морт. Знову нещирість, але хрін із нею — він попросив Ґреґа бути поряд, коли зустрічатиметься з Шутером, і Ґреґ погодився, тож це не буде зустріч сам на сам. І зрештою, Герб Крікмор — його літературний агент, а не батько. Як він залагоджує свої особисті проблеми, Герба насправді не обходило.

— Добре, — мовив Герб, — я про це потурбуюся. Подзвони мені з Деррі, Морте, може, там усе не так погано, як здається.

— Хотів би я в це вірити.

— Але не віриш?

— На жаль, ні.

— Добре, — Герб зітхнув. А потім несміливо додав: — Нічого, якщо я попрошу тебе переказати Емі привіт?

— Нічого. Я перекажу.

— Добре. Ну давай, Морте, біжи, не стій на вітрі. Я чую, як він у трубці завиває. Ти там, напевно, змерз, як цуцик.

— Ще ні, але все до того йде. Ще раз дякую, Гербе.

Повісивши трубку, він кілька секунд задумливо роздивлявся телефон. Морт геть забув, що «б’юїку» потрібен бензин (дрібниця), але також він забув, що Герб Крікмор став його агентом тільки в 1982-му (а це вже не дрібниця взагалі). Забагато тиску, так він собі думав. Тут уже мимохіть задумаєшся, про що ще ти міг забути.

Раптом озвався голос його свідомості (не той, що всередині мозку, а інший, з дальших глибин): «А як щодо плагіату взагалі? Ти, може, й це зробив та забув».

Ледь не бігцем повертаючись до машини, Морт пирхнув од сміху. Ніколи в житті він не бував у Міссісіпі, і навіть зараз, у стані письменницького застою, йому було ще далеко до того, щоб опускатися до плагіату. Він сів за кермо й запустив двигун, розмірковуючи над тим, що людський мозок вряди-годи здатен видавати якесь ну дуже дивне лайно.

Морт гадав, що люди — навіть ті, які намагаються бути більш-менш чесними самі з собою — не розуміють, коли настає відповідна мить і щось закінчується. Він вважав, що люди продовжують і далі вірити (чи намагатися вірити), навіть якщо написи на стіні вже не просто проступили, а такими величезними літерами, що їх легко прочитати з відстані ста ярдів без бінокля. Якщо це щось таке, чого ти дуже хочеш, що тобі по-справжньому потрібно, тобі легко надурити себе, легко переплутати життя з ТБ і переконати себе, що те неправильне й мульке за відчуттями щось от-от перетвориться на правильне… можливо, після наступної перерви на рекламу. Він думав, що без своєї грандіозної здатності до самообману людство було б іще божевільнішим, ніж воно є зараз.

Проте іноді правда проривається назовні, і якщо ти свідомо намагаєшся обійти цю правду дорогою думок чи мрій, наслідком може стати катастрофа. Це ніби стояти на шляху у височезної хвилі, яка не просто накриває тебе з головою, а врізається в загату, яку ти виставив на її шляху, і розмазує її та тебе заодно.

Одне з таких одкровень-катаклізмів Морт Рейні пережив після того, як представники поліції та пожежної служби пішли, а він, Емі та Тед Мілнер лишилися — блукати в задимлених руїнах зеленого будинку у вікторіанському стилі, який сто тридцять шість років простояв на Канзас-стрит, 92. Саме під час цієї жалобної інспекції він остаточно усвідомив, що його шлюб із колишньою Емі Дауд із Портленда, штат Мейн, добіг кінця. То не був «період шлюбного стресу». Не було «пробне розлучення». То був не один із тих випадків, про які ви вряди-годи чуєте: обидві сторони розкаялися у своєму рішенні й одружилися знову. Тут усе було скінчено. Їхнє життя разом відійшло в минуле. Навіть будинок, у якому вони зазнали стількох радощів, перетворився на ніщо — тільки крокви, що провалилися в льох, лиховісно там тліли, ніби зуби велетня.

Зустріч у Марчмана, в маленькій кав’ярні на Вітчем-стрит, пройшла досить непогано. Емі обійняла його, він обійняв її у відповідь, та, коли хотів поцілувати в губи, вона так спритно вивернула голову, що його губи натомість торкнулися її щоки. Цьом-цьом, як казали на офісних вечірках. Дуже радий тебе бачити, люба.